Chapter Text
Найглибше, найбільше бажання – це бажання бути комусь близьким.
Клері Фрей зручно влаштувалась на широкому підвіконні у своїй спальні і неквапливо розглядала старі фотографії. Зі сторінок альбому на неї дивилася маленька зеленоока дівчинка з чубчиком рудого волосся на маківці. Її беззуба посмішка була такою променистою, що Клері не могла стримати усмішку у відповідь.
Дівчина не часто піддавалася ностальгійному настрою, але сьогодні був один із тих днів, коли спогади про минуле життя спливали самі в пам'яті. Сьогодні було Різдво. Донедавна Клері щороку цей день проводила в колі родини біля різдвяної ялинки з подарунками. Але це було до того, як вона потрапила до Сутінкового світу.
Тут її різдвяний ранок розпочався з легкого сніданку та виснажливого тренування. Тобто воно абсолютно нічим не відрізнялося від сотні попередніх. Під час тренування Джейс як завжди був дуже серйозний і суворий. Ні, він ніколи не кричав на неї і тим паче навмисно не завдавав їй болю, за винятком тих випадків, коли Клері припускалася помилок і отримувала травми через свою недосвідченість. На щастя, парочка рун це легко виправляла. Але в такі моменти Джейс невпинно нагадував про те, наскільки важливо не втрачати пильності ні на секунду, адже в реальному бою подібні помилки можуть коштувати життя. І Фрей ніколи не злилася на нього за те, що їхні тренування часом були до того інтенсивними, що залишаючи зал, вона ледве могла переставляти ноги, адже знала, що від рівня підготовки безпосередньо залежить її безпека, а вона турбує Джейса чи не більше, ніж саму Клері.
Тим не менш, сьогоднішнє тренування для неї пройшло, як на голках, і вона припускалася промахів частіше, ніж зазвичай, а все тому, що думками була далеко за межами тренувального залу, що, зрозуміло, не сховалося від уваги Джейса. Мабуть, виглядала Клері справді дивно, бо, поставивши режим «суворий тренер» на паузу, Джейс м'яко торкнувся її плеча і поцікавився, чи все з нею гаразд. Отримавши у відповідь ствердний кивок, він все ж таки оголосив, що на сьогодні тренування закінчено.
Злившись на себе за незібраність, Клері повернулася до своєї кімнати. Прийнявши душ, вона відчула себе значно краще і за звичкою зателефонувала спочатку Люку, потім Саймону, бажаючи зберегти хоч якісь традиції і привітати їх зі святом. На її подив, жоден з них не відповів на дзвінок. Але поміркувавши над цим трохи, Клері згадала, що Люк з Маріз зараз в Ідрисі, тож він, скоріше за все, просто не міг відповісти їй. А Саймон нещодавно купив невелику квартирку неподалік Інституту і вони з Ізабель активно облаштовували її. Принаймні вони так кажуть. У будь-якому випадку другові, напевно, не до розмов, і Клері не могла його звинувачувати за це. Проте настій зіпсувався остаточно.
Вона і не розраховувала, що вічно серйозні та зайняті Сутінкові мисливці кинуть усі свої справи і поринуть у святкування Різдва. Але їй так хотілося бодай ненадовго відчути чарівну атмосферу цього свята. Недовго думаючи, Клері одягла тепле пальто і тихо покинувши Інститут, крокувала жвавими вулицями міста.
Погода була дуже ясною із легким морозцем, від якого щоки покривалися рум'янцем, і це анітрохи не забирало радості у містян. Сніжне покривало, що вистилало вулиці, яскраво переливалося в променях зимового сонця. Тут і там діти грали в сніжки, весело сміючись, поки їхні батьки метушилися, здійснюючи останні покупки до свята. Все навколо буквально виблискувало, мерехтіло і кричало про те, що сьогодні Різдво, але Клері Фрей не відчувала себе частиною всього цього.
Ані різдвяні ялинки, ані строкато прикрашені вітрини магазинів, ані загальна радість, що панує навколо, не приносили їй бажаного задоволення. І повернувшись до Інституту, Клері усвідомила, що їй не вистачало зовсім не веселощів та подарунків, справа була навіть не у тому, який у календарі день. Те, чого їй справді не вистачало – мама, її родина.
Їй не вистачало душевних розмов із мамою, її порад та їхніх дівочих секретів. Клері так хотілося знову опинитися в маминих обіймах, відчути її тепло. Не те, щоб їй цього не хотілося раніше, але сьогодні це відчувалося особливо гостро. Мабуть свою роль відіграло саме те, що сьогодні сімейне свято. За той час, що Клері прогулювалася Нью-Йорком, їй зустрічалося чимало щасливих сімей. Вона ж, мабуть, уперше в житті залишилася зовсім одна цього дня. І це було наочним прикладом того, як сильно змінилося її життя. Її маленька, дружня сім'я незмінною залишилася лише на сторінках фотоальбому, який Клері тримала у руках.
З чергового фото на неї дивилася маленька Клері, яка сиділа на руках Люка. Її крихітні пальчики стискають коробку кольорових олівців, а поруч лежить новий альбом для малювання.
Наступний знімок було зроблено у день народження Клері. Тут їй вже одинадцять років. Поруч з іменинницею стоїть Джослін, в руках якої пишний торт, прикрашений свічками. Одинадцятирічна Клері ось-ось задує їх і загадає своє заповітне бажання.
Далі увагу дорослої Клері привернуло фото її та Саймона, зроблене на Гелловін кілька років тому. Дівчинка одягнена у блакитну сукню з білим фартухом, руді локони заховані під білявою перукою, до якої прикріплений маленький чорний бант. Звичайно, це Аліса з Країни чудес. Дивлячись на себе, дівчина мимоволі усміхнулася. Хто б міг подумати, що через деякий час, Клері стане такою схожою на Алісу, яка потрапила у зовсім інший світ. Тільки роль кролячої нори для неї відіграв клуб «Пандемоніум». Поруч із Клері, переодягнутою в Алісу, стоїть Саймон. У той час він був особливо одержимий книгами про юного чарівника Гаррі Поттера. А тому не було нічого дивного у тому, що худорлява постать Саймона прихована під мантією, в руках він тримає чарівну паличку, на лобі красується шрам у вигляді блискавки, акуратно намальований Клері, на голові гострий капелюх, а завершують образ окуляри, що з'їхали на кінчик носу.
Також Клері знайшла фото, де зображені вона і Дот. Вони сидять у вітальні на дивані і про щось весело балакають за чашкою кави. Фрей дуже любила розмовляти з нею ось так, про все на світі годинами.
Слідом на очі потрапив знімок, побачивши який в серці мимоволі закололо. Знову вітальня, тільки вже у домі Люка. На підлозі сидять Джослін, Саймон та Клері, а перед ними гора подарунків у різнокольорових пакунках. Це було їхнє останнє спільне Різдво. На голові Саймона абияк тримається червоний ковпак, а половини обличчя не видно за штучною бородою Санта Клауса. Вигляд у нього настільки комічний, що Клері неодмінно розсміялася б, але її увага була прикута до Джослін. Та міцно притискає до себе сімнадцятирічну дочку однією рукою, іншою ж намагається надягнути їй на голову корону — звичайнісіньку, з пластику, і зовсім не підходящу за розміром, проте дуже цінну для Клері. Це був подарунок Джослін на один із перших днів народження доньки. Корона знайшлася через роки зовсім випадково, разом із різдвяними іграшками. Одягаючи її на голову Клері, Джослін з легким сумом відзначила, як швидко виросла її донька.
Клері перегортала альбом і не могла відірвати очей. Деякі фото були розмитими, якісь засвіченими, на парочці знімків чийсь палець потрапив у кадр, а якісь були просто не найвдалішими, проте вони були неймовірно яскравими, живими і випромінювали тепло.
Але найбільше за душу взяла інша знахідка. Серед десятків фотографій Клері виявила стару різдвяну листівку, підписану Джослін того року, коли Клері було лише чотири. Читаючи побажання, написані турботливою рукою мами, Клері відчувала, як гарячі сльози біжать по щоках, але вона навіть не думала їх зупиняти, читаючи і перечитуючи незліченну кількість разів такі прості, але важливі для неї слова: «Моїй маленькій принцесі. З любов'ю, мама».
Сонце давно сховалося за обрієм, коли пролунав стукіт у двері. Клері поспіхом змахнула сльози і запросила гостя увійти. Ним виявився Джейс, який побачивши її заплакані очі насупився.
— Щось трапилося?
— Ні. Ні, я просто переглядала старі фото, знайшла дещо від мами і... — вона не закінчила, але Джейс і так все зрозумів. Тут його погляд впав на розкритий альбом.
— Можна?
— Так, звісно.
Джейс сів біля неї на підвіконня і дбайливо перегортав сторінки, а дівчина уважно стежила за його реакцією. Блакитні очі блукали від одного знімка до іншого, на губах грала легка усмішка.
— Ти була милою дитиною.
— Так, можливо. Але знаєш, дивлячись на цю маленьку дівчинку, я не відчуваю, що це я. Та Клері була доброю, веселою, щирою. Примітивною. Я ж зараз почуваюся так, ніби ніколи не була дитиною. Я стала якоюсь іншою. Не такою хорошою, як вона, — зізналася дівчина, легенько торкаючись знімку п'ятирічної себе.
— Ти виросла, змінилась. І це нормально. Ти вже не безтурботна, наївна дівчинка, але в цьому нема нічого поганого. Ти така ж добра і щира Клері. Просто стала старшою і тепер знаєш, що життя не таке безхмарне, яким здається в дитинстві, і нам просто необхідно стати сильнішими і мудрішими... Проте навіть у дорослому житті є місце дивам. Головне знати, де їх шукати, — останню фразу Джейс вимовив таким загадковим тоном, що Клері відірвала погляд від альбому і побачила, як в очах хлопця запалився пустотливий вогник. Він підвівся на ноги, простягаючи дівчині руку. — Ходімо, я дещо тобі покажу.
Заінтригована Клері, схопилася за простягнуту руку і покірно пішла слідом. Вони пройшли кількома тьмяно освітленими коридорами, і опинилися біля підніжжя гвинтових сходів, верхні сходинки яких розчинялися в темряві. Але Джейса очевидно, це зовсім не бентежило. Він впевнено йшов угору, ведучи за собою Клері. На якусь мить стало зовсім темно, а потім морозне повітря розтріпало руде волосся дівчини і вони опинилося на даху Інституту.
— Вау, — все, що змогла вимовити Фрей.
— Думаєш, я не знаю, який сьогодні день? — пролунав спокійний голос над вухом.
— Мммм... Середа?
— Сьогодні Різдво. Я знаю, що для примітивних це дуже важливий день. І ти злишся, що Саймон і Люк начебто й не згадали про це, але це не так. Вони навіть подарунки тобі залишили. Проте організація свята лягла на мої плечі, а ти знаєш, як у мене все із цим погано. Але я, правда, старався.
— Приємно чути.
Джейс надійно тримав дівчину за руку і повів її до пухнастого покривала, розстеленого на рівній ділянці даху. Не встигла Клері зручно влаштуватися, як їй на плечі було накинуто тепле пальто.
— Твої подарунки, — кивнув Джейс на кілька коробок, що акуратно лежали, і присів поруч. — Ось цей від Саймона та Люка, а цей від Магнуса.
Одна з коробок підозріло крутилася на місці і Клері вирішила, що відкриє подарунки пізніше. А Джейс тим часом продовжив:
— Я довго думав, що ж тобі подарувати і зрозумів, що не хочу дарувати щось... примітивне. Тоді я згадав про це місце. У дитинстві часто залазив сюди, коли хотів побути один. Пройшло багато років відтоді, як я був тут востаннє, але вигляд звідси залишився так само...
— Дивовижним, — захоплено видихнула Клері.
Картина, що відкрилася перед ними, була справді чарівною. Сотні тисяч вогнів мерехтіли, немов дорогоцінні камінці, освітлюючи місто. Гуляючи сьогодні вдень, Клері бачила, яка краса панує навколо, але це не йшло ні в які порівняння з тим неймовірним нічним пейзажем, який вона побачила зараз. Ще ніколи Клері не бачила Нью-Йорк настільки чарівним.
Руни Сутінкового мисливця дозволяли їй розглянути не лише строкато прикрашену ялинку в Рокфеллер-центрі, а й навіть найдальші вогники на околиці міста. Клері, наче заворожена, милувалася тією маленькою казкою, яку їй подарував Джейс, крутячи головою з боку в бік. Десь там, у світлі різдвяних гірлянд, має бути невелика квартирка, де виросла Клері Фрей. Вона просиділа так якийсь час, дивлячись в одну точку, і почуття провини неприємно залягло на душі.
— Це справді щось неймовірне. Дякую.
— Радий, що тобі сподобалося.
— Але ж це несправедливо. Ви всі старалися, готували сюрпризи для мене, а я не приготувала вам жодного подарунка.
— Не думаю, що тобі варто турбуватися про це. Кожен із нас зараз поруч із тими, кого ми любимо і все це завдяки тобі. Саме ти і твій невгамовний характер втягнули нас в одну й ту саму історію, де ми всі знайшли один одного. І це найкращий із можливих подарунків. У мене зараз є все, чого я хотів і про що ніколи раніше не мріяв. У мене є ти.
Клері могла б заперечити йому, що це не зовсім ті подарунки, про які вона говорила, але добре вдумавшись у зміст сказаного ним, зрозуміла, що Джейс абсолютно правий і по тілу миттєво розлилося тепло. Те, що весь день не давало їй спокою, нарешті знайшло відповідь.
За минулий рік Клері стала іншою, вона багато втратила, її колишнє життя назавжди залишилося позаду. Але, правду кажучи, зараз дівчина, як ніколи відчувала себе живою, вона знайшла своє місце у світі і водночас знайшла нове життя, дорогих її серцю людей — свою нову родину. І головне, у її житті з'явився Джейс. Близькі їй люди живі, здорові та щасливі, а коханий чоловік сидить поруч і міцно стискає в обіймах — хіба може бути щось краще за це? Навряд чи.
Клері щільніше притулилася до Джейса, потім глибоко і водночас ніжно поцілувала його, намагаючись вкласти в цей жест всю свою подяку.
— Красно дякую.
— Для тебе, що завгодно. Але якщо раптом захочеш ще щось, ти тільки скажи.
— Я вже маю все, чого я хочу.