Archive of Our Own

— Святкування триває два тижні, — пояснювала Канна, бабуся Сокки та Катари, — багато хто обирає саме цей час, аби зробити пропозицію руки та серця, так як вважається, що Туі та Ла в цей час благословляють пари на довге та щасливе сумісне життя. А також, багато хто робить подарунки в цей час. Чоловікам роблять подарунки в тиждень Ла, а жінкам у тиждень Туі.

— Звучить дуже романтично, — Аанг посміхнувся, слухаючи пояснення. Він майже нічого не знав про водні племена, хоча доволі багато знав про Царство Землі чи Націю Вогню. Тож зараз намагався ввібрати якомога більше інформації.

— Мій чоловік, батько Хакоди, зробив мені пропозицію в той день, коли небокрай осяяло сяйвом, — Канна помітно посміхнулась, пригадуючи такий дорогоцінний серцю спогад.

Вона навіть дістала ножа, котрий їй подарував чоловік. Напівкруглий заточений камінь, з руків'ям зробленним з кістки якоїсь тварини. На кожному краю руків'я були вирізьблені не найкрасивіші, але впізнавані морди вовків, які не заважали зручно тримати ножа.

— Я бачив такий ніж, — Зуко підсунувся трохи ближче, розглядаючи руків'я. На тому яке він бачив раніше, не було нічого вирізьблено, проте зараз перед його очима постав прямо таки витвір мистецтва, — але я думав, що у вас прийнято дарувати намисто.

Аанг також виглядав збитим с пантелику. Канна з розумінням посміхнулась, не виправляючи хлопців, що насправді то не намисто, а чокер. Мало хто знав про традиції водних племен, а тимпаче традиції Півдня, через те що мало хто міг передати їх підростаючому поколінню. Старі люди вмирали, а нові були зайняті війною і намаганням вижити, замість того аби сидіти біля костровища і слухати історії.

— Це улу, ми використовуємо його здебільшого задля свіжування тварин, — Аанг ледве помітно збрижив носа, під смішок Канни, — а також просто для приготування їжі, вичинки шкіри та багато іншого.

— Це як обіцянка? — запитав Зуко і Канна у відповідь кивнула головою. Цей хлопець хапав усе на льоту.

— Обіцянка, що дім завжди буде сповнений їжі та затишку. Це дуже символічний дарунок для нашого народу, — Зуко ще раз поглянув на ніж і здивовано розкрив очі коли Канна поклала його йому на коліна. Зуко обережно торкнувся пальцями леза, а після прощупав різьблення. Напомацки віднайшов нерівні краї від полірування та ножу, яким дуже і дуже давно вирізали вовків. Саме лезо, незважаючи на те, що то був камінь, було надиво гострим.

— Це прекрасно, — він поводився з цим предметом так, немов це була найкрихка у світі річ і могла розсипатися від найменшого неправильного руху. Аанг теж потримав ножа у руках, але з меншим бажанням ніж Зуко, тож поспішив передати його назад жінці.

— А намисто не підійде?— запитав Аанг з сумнівом розглядаючи руків'я. В нього ледве вийшло щось більш менш пристойне зі звичайного круглого камінця, хоча він займався цим вже більше року.

— Підійде, — зі сміхом кивнула головою Канна, — гадаю Катарі і звичайна стрічка для волосся підійде, якщо її подаруєш ти.

Зуко також хіхікнув, спостерігаючи за тим як почервонів від цих слів Аанг.

Підготовка йшла в спокійному темпі. Фестиваль обіцяв бути веселим та насиченим на усілякі різноманітні забави. Всі хто знав про це свято більше ніж просто його назву, зійшлись на ідеї того, що основне святкування повинно проходити вночі. А саме в ніч, що поєднує тиждень Туі та тиждень Ла, щоб віддати шану обом духам.

— Туі це Місяць, — Зуко подивився вгору, куди вказував палець Катари. Там було Сонце.

— Ти її зараз не побачиш, Зуко, — зітхнула вона надто розчаровано, змущуючи Зуко почервоніти від сорому та опустити голову, в невдалій спробі сховатися, — і я знаю, що ти знаєш, — попередила його виправдання.

— Тоді як мені допоможе знання того, що Туі це Місяць? Я й так знаю, що вона то дух Місяця, ніякої нової інформації.

— Туі штовхає воду, а Ла тягне її. Ось чому початок святкування це саме тиждень Туі, котра штовхає його, а Ла тягне на себе, у другий тиждень. А в ніч коли стикаються ці два тижні, вони зустрічаються. Ось чому підготовка до цієї ночі така важлива, розумієш? — Зуко киває головою.

Він тільки й міг, що кивати на будь які пояснення, котрі йому давали відносно нового для нього свята, — ось чому важливо знати, що Туі то дух Місяця. Місяць зникає в цей тиждень з неба, і не важливо на якій він фазі. Його просто немає увес тиждень, розумієш? Так само як і Океан стає неспокійним у тиждень Ла.

— Тобто на час свята Місяць зникає? — з сумнівом підняв брови Зуко, — як себе почувають у цей час маги води?

— У вас теж є час, коли ви відчуваєте себе найбільш вразливими, — фиркнула Катара, складаючи руки на грудях, та відвертаючись від Зуко і підіймаючи підборіддя.

— Але це тільки вісім хвилин, а не цілий тиждень! —  Крикнув Зуко надто голосно, через що одразу зробив глибокий вдих, намагаючись приборкати роздратування. В нього все ще були невеличкі проблеми з утриманням гніву, хоча йому вже не було шістнадцять років. Він був дорослим, двадцятирічним хлопцем і міг впоратися з гнівом. Особливо відносно такої дівчини як Катара, що тепер дивилась на нього з хитрою посмішкою. Чортове дівчисько, завжди виводить його на емоції.

— Проте ми відчуваємо себе максимально сильними у повний місяць. І це відбувається кожного місяця, Зуко,  — Зуко здивовано подивився на Катару, а після тихо хіхікнув, розуміючи, що просто забув про цей факт. До його тихого сміху одразу приєдналася Катара і їх сміх став трішки голоснішим.

— Добре, так, це має сенс.

Сміх поступово став тихішим, а потім і зовсім припинився. Вони знаходились недалеко від племені, що тепер виглядало як велике місто, відносно міст на Півдні. В це місто поступово почали зтікатися, наче вода, найрізноманітніші прошарки суспільства. Зуко навіть не хотів згадувати з якими труднощами довелось стикнутися вождю Хакоді, коли він поєднував розрізненні плем'я Півдня. В решті решт усі плем'я підписали спільну угоду, на якій Зуко навіть був присутній як представник Нації Вогню. Спитай в нього, про що йшлось у тих угодах, і він не зможе відповісти жодного слова.

— Отже, магія води у цей час буде слабкіша?

— Її не буде, — пожала плечами Катара, — це спрацювало б, якщо Місяць було просто не видно, розумієш? Таке ж буває, але маги води всеодно можуть гнути воду. Але цей тиждень, це відсутність Місяця на небі як духа, як...її не буде існувати. Ніяка магія води не буде працювати, навіть Аанг не зможе зігнути воду. Це як ніби Місяць, заради Ла, я навіть не можу пояснити. Її наче не буде існувати, але в гарному сенсі, а не так наче її вбили.

— І ти не будеш відчувати себе, не знаю, хворою, наприклад? — Зуко ледь посунувся ближче до дівчини, доки вони продовжували сидіти на снігу. Катара вирішила, що краще розповісти ці подробиці вдалині від міста та від Сокки, що постійно влізав у розмови зі своїми непортібними подробицями та припущеннями.

— Це було б складно, якби не повний місяць кожного місяця. Він дає нам сил, пам'ятаєш? — Зуко кивнул, — тож це не те щоб дуже боляче, просто трішки незвично, і, можливо, ну, — Катара притягнула до себе коліна, обіймаючи їх і вкладаючи на них підборіддя, наче намагаючись стати меншою, — трішки беззахистно.

Вона хоітла поговорити про це, але щоб це була розмова тільки між нею та Зуко. Адже лише він міг зрозуміти її через їх особливий зв'язок. Тільки маги води та вогню були настільки прив'язані до своїх духів і їх небесних тіл. І вона, чомусь, думала, що Зуко зрозуміє її найкраще. Аанг також був вправним магом води, але в нього все ще були повітря, вогонь та земля. А магів води було не те щоб дуже багато, навіть не зважаючи на те що вже почали з'являтися діти з подібними здібностями у їх племені.

Посунувшись ще ближче, Зуко обережно обіймає Катару за плечі, на знак мовчазної підтримки. Тоді Катара ворушиться і притискається ще ближче, обіймаючи його ще міцніше. Він і забув, що для людей з племен води, особоливо для Південців, фізичний контакт був надзвичайно важливим, навіть не дивлячись на те, що Сокка йому регулярно про це нагадував закидуючи на плечі руки чи просто обіймаючи його.

— Я щаслива, що ти будешь з нами на фестивалі, Зуко.

— Як би сильно я не хотів, але не думаю, що пустий Оазис з духами був би цікавіший за ваше сяйво, — Катара посміхнулась.

— Зуко?

— Так, що?

— Ніколи не намагайся жартувати, добре? Краще облиш то для Сокки.

Перший день приготуваннь був наче маленький фестиваль. Сокка та Зуко вийшли прогулятися ринком, на котрий приїхали торговці з Землі, Північного полюсу, та один единий торговець з Нації Вогню, чия червона палатка яскраво виділялась зі спільної маси блакитних кольорів, але про яку на той момент Зуко і Сокка навіть не підозрювали.

— Нам треба купити подарунки, — вперто заявив Сокка, коли Зуко не схотів вилазити зі свого теплого спальника. Зуко був щиро здивований тим, як порушувався його режим сну на будь якому з полюсів. Він ледве міг встати з сонцем, а засинати починав в середині дня.

— Чому ти такий бадьорий? — розчарованно і сонно простогнав, натягуючи теплу парку котру йому минулого року зробила Канна. І тількі ця парка була єдиною радістю в тому, що він не ріс. Тому що вона була для нього особливим подарунком, бо була створена саме для нього. До цього він просто носив навпереминку чи то парку Сокки, чи парку Хакоди, що було трішки соромно. Але на той момент іншого виходу не було, бо одяг нації вогню не був пристосований для таких морозів, та навіть одяг спеціально виготовлений для Півдня не витримував випробовування його морозами. Кравці не знали наскільки насправді холодно на Півдні і були надто вперті аби приймати допомогу від кравців з Полюсів, вважаючи себе розумнішими за них.

— Треба купити подарунки Катарі та Пра-Пра, тож скоріш вставай, — Зуко слухняно піднявся, оглядаючись в пошуках своїх шкарпеток і взуття, коли вони промайнули перед його очима і впали на коліна. Сокка кинув їх.

— Чекаю на вулиці! — крикнув Сокка, вибігаючи з кімнати. Хакода гукнув його, але хлопець проігнорував батька, так само як і Зуко, що теж крикнув йому в спину, щоб той зачекав.

Доклавши усі можливі зусилля, особливо у такий вранішній час, Зуко як умога швидше взувся та вибіг вслід за Соккою, так само проігнорувавши Хакоду. Сокка чекав його на вулиці, прямо біля входу в дім. Він здавався надто збудженним, перестрибуючи з однієї ноги на іншу. Насправді Сокка завжди був доволі збудженним та емоційним якщо мова йшла про закупівлю чого небудь, але сьогодні здавалося енергія б'є з нього немов лава з активного вулкану. Він підстрибував на кожному кроці, через що Зуко не міг стримати посмішку.

— Я пам'ятаю як ми святкували останній раз це свято, ще за часів війни, — Зуко підійшов трішки ближче, щоб краще чути Сокку та не заважати іншим людям йти дорогою, — в нас не було торговців і усі подарунки ми робили власноруч. Точніше, я намагався зробити подарунок, але думаю Катарі він не сподобався, — Сокка ледь помітно червоніє, згадуючи свято яке було майже сім років тому.

— Гадаю, їй сподобалось, — спробував підтримати Зуко, але по обличчю Сокки зрозумів, що його спроба провалилась.

— Тебе коли небудь намагалися вбити китовим вусом? — Сокка посміхнувся, побачивши шок на обличчі Зуко, — а ось мене, так.

— Мене ледь не засмажили блискавкою.

— Не рахується, вона цілила в Катару.

Вони гуляють ринком деякий час в суцільній тиші, лише розглядаючи товари. Але ця тиша не була для них ніяковою, навпаки, вони насолоджувались компанією одне одного. Доки Сокка не схопив Зуко за руко, потягнувши до одного з прилавків, прохаючи торговця щось показати. Сокка завжди краще бачив щось здалеку.

— Як думаєш, це сподобається Катарі? — Зуко дивиться на вміло вирізаний дерев'яний гребінь з хвилями зображеними на руків'ї.

— Вона твоя сестра, а не моя, Сокка.

— Якщо вона спробує мене вбити цим гребінцем, то винен у цьому будеш ти, — Зуко закотив очі, але кивнув головою у згоді:

— Я думаю, що це їй сподобається.

Сокка посміхається, так яскраво, що Зуко на хвилину затамував подих. Якби хлопець одразу не повернувся оплатити товар, точно би спіймав Зуко на тому, як він його розглядає. Заплативши, Сокка ховає гребінь у карман парки, після чого продовжує шлях ринком.

— Як думаєшь, купити для тата щось для наступного тижня зараз, чи може почекати?

— Сокка, — серйозно починає Зуко, дивлячись на Сокку, через що останній завмирає з посмішкою, що різко виглядає надто деерв'яною і неправильною, — я ніколи не бував на фестивалях, подібних до цього і гадки не маю, чим можуть відрізнятися товари цього тижня, від товарів наступного.

Сокка дивиться на нього декілька секунд і полегшено починає сміятися, видихаючи повітря, наче з його плеч впав великий валун.

— Ти такий дурень, — Зуко здивовано кліпає очима, не розуміючи логіку цієї заяви, але Сокка вже відійшов, переходячи до іншої палатки, тож Зуко не встигає нічого спитати. Сокка розглядає з цікавістю стрічки які продає палатка Нації Землі.

Вони бродять площею ще деякий час, від однієї блакитної палатки до іншою, доки не доходять до червоної. Яскраво червона палатка, яку воні раніше навіть не помітили, що було дивно, адже вона яскраво виділялась серед буйства блакитного, синього та інших відтінків улюбленого кольору племен води. Людей тут було небагато, і продавець вочевидь вже нудився.

— Не думав, що хтось з Нації Вогню наважиться приїхати на фестиваль,  — шепоче Сокка Зуко на вухо і останній киває у згоді. Війна скінчилась, але всі ще довго будуть пам'ятати те, що зробила Нація Вогню. Через це мало хто з торговців наважувався приїздити кудись окрім міст Нації Вогню, аби продавати свої товари. Особливо отак яскраво виділяючись, бо якщо і приїздили то використовували більш нейтральні кольори, намагаючись злитись з натовпом.

— Ходімо, подивимось! — Сокка тягне Зуко в бік червоної палатки і хлопчина дозволяє це, зупиняючись вже разом з другом перед викладеним товаром. З протилежного боку торговець одразу впізнає Зуко і робить уклін зі звичним жестом Нації Вогню. Посміхнувшись на це, Зуко відповідає тим самим. Хто б що не казав, а зустріти когось зі своїх земель завжди приємно.

— Чи можу я що-небудь запропонувати Лорду Вогню Зуко та його другу? — Сокка підіймає голову від споглядання прикрас і торговець помітно здригається, взнаючи його і після нервово всміхається, — прошу вибачити мене, принц Сокка, я вас не одразу впізнав.

Сокка кривить обличчя і торговець у паніці дивиться в бік.

— Чому усі з Нації Вогню продовжують звати мене принцем? — шепоче він до Зуко, але цей шепіт був доволі голосним, хоча торговець не подав виду, що чує їх.

— Ты син Вождя, от чому.

Сокка обуренно фиркнув, викликавши в Зуко слабку посмішку, яку юний Лорд одразу сховав за кулаком і кашлем. В такі моменти Сокка нагадував йому цуценя полярного вовка-ведмедя, якому до носа потрапив сніг, але Сокка про це ніколи не дізнається.

— Що це таке? — питає Сокка, тицьнувши пальцем в шпильку для волосся. Це була доволі звична прикраса для Нації Вогню, в самого Зуко їх було декілька десятків.

— О, це шпилька для волосся, принце Сокка, — Сокка ледь помітно збрижив носа, — її вставляють у заплетене волосся за спеціальною технікою, аби краще тримати їх, або просто задля прикраси. Це дуже популярний аксесуар серед жінок та чоловіків у Нації Вогню.

— Пф, безглуздя якесь, — знов фиркнувши йде в сторону, до сусіднього торговця. Зуко лишається ще на декілька хвилин, прослідкувавши куди йде Сокка і звертає увагу на прикраси, одразу знаходячи очима не тільки гарні, але й дуже якісні вироби. Мовчки вказує на них і торговець так само мовчки збирає їх, отримуючи оплату.

— Не червоний, будь ласка, це має бути сюрприз,— торговець з розумінням кивнув, прибираючи червону тканину в яку хотів огорнути прикраси і натомість замінив її на звичну для Півдня світлу-сіру. Все ж таки лавка Нації Вогню була одна єдина і будь хто побачивши червоний колір міг зрозуміти, що Зуко там купив.

Вони проходять ринок ще двічі, повертаючись додому лише к обіду, і то ледве встигають.

Їх чекає обід, що своїми руками приготував Бато, і підігрів його вже двічі. Зуко перепрошує, на декілька секунд зникаючи у кімнату, аби сховати подарунки. Бато лише з розумінням всміхається, ставлячи обід розігріватися втрєте. Сокка також тікає у кімнату, під смішок від старшого чоловіка.

Зуко складає усі куплені речі у свою сумку, перед цим не втримавшись від того, аби ще раз оглянути подарунки. Ці шпильки були ідеальними, особливо та, яку він придбав для Сокки. Зуко знає, що як би сильно Сокка не фирчав на усі ці прикраси, він любить такі гарні речі, хоча і не показує це так відкрито.

— Що робиш? — Зуко здригається і поспіхом ховає усе в сумку. Катара хіхікає.

— Це для Сокки? — Зуко щось невпевненно буркотить, застібаючи сумку під усмішку Катари. Вона зрозуміла його без слів. Добре що тут не було ще й Тоф, інакше завуальованним жартам не було б кінця і краю. І, що найважливіше, ці жарти не зрозумів би ніхто окрім Тоф і самого Зуко.

— Я ані пари з вуст, — обіцяє Катара і Зуко вдячливо всміхається. Разом вони повертаються в спільну залу щоб врешті решт пообідати.

Тиждень Туі проходив на диво бадьоро та швидко. Катара, звісно, не вбила Сокку подарованим гребінцем, а лише обійняла його надто сильно в знак подяки. Зуко подарував їй шпильку для волосся, котру вона вже бачила. Срібна прикраса з блакитним камінцем, довкола якого застигли дві срібні рибки. Аанг не подарував нічого, буркочучи щось про основне святкування. Зуко лишень з розумінням подивився на Аанга, а Сокка був собою.

— По перше, буєх, — він тикає виделкою в бік пари з Катарі та Аанга, що сидять з іншого боку столу, — а по-друге, — він переводить виделку з сестри на батька який тихо милувався зі своїм чоловіком, — фу, — і повертає виделку у тарілку, під сміх усієї родини.

— Чому вони мають вести себе так гидко? Тим паче за столом, сидять, милуються, "я люблю тебя" і інші ніжності, — буркотить Сокка, коли ввечері він з Зуко йде вулицями, що вже були прикрашені для святкування.

— Вони закохані, а зараз йде тиждень усіх закоханих, звісно вони будуть вести себе гидко, — спокійно відповідає Зуко, потискуючи плечима. Він прекрасно розумів, що мав на увазі Соккка, і в той самий час прекрасно розумів самих закоханих. Його дядько, наприклад, часто загравав з дорослими жінками, від чого у Зуко, який зазвичай був неподалік, проступали сироти на шкірі. Але зараз, став старше, він і сам не відмовився би позагравати з кимось. Особливо в такий особливий тиждень як цей. Можливо на нього просто тисла атмосфера свята, а можливо це була присутність одного конкретного хлопця поряд з ним.

— Я маю на увазі, що ми з Суюкі, наприклад, не були такими гидкими, — виплюнувши ці слова, Сокка відвертається убік, і Зуко на це лише посміхається.

— Ви розійшлися через місяць після закінчення війни.

— Це лише деталі, — махнув Сокка рукою.

Вони трішки сповілюються, коли виходять за межі яскраво освітлених вуличок, туди, де все ще стояли старі хатинки та іглу.

— Звідси краще видно зорі, — Сокка показує пальцем в небо і Зуко слухняно дивиться за його рукою, розглядаючи небокрай і відмічаючи відсутність місяця. Сокка нічого не кажучи прибирає руку і пройшовши вперед сідає на сніг. Зуко також підходить ближче і сідає поруч, розуміючи запрошення без зайвих рухів чи слів.

— Ти сумуєш за нею? — Сокка мовчить деякий час, розглядаючи небо, ніби намагається побачити Юе. А потім опускає погляд і дивиться тепер на Зуко. І чи то так грає фантазія Зуко, а можливо то лише світло від ліхтарів міста позаду, але на щоках Сокки грає ніжний рум'янець. Ніби підтверджуючи, що Сокка дійсно чогось соромиться, він відвертається, ховаючи щоки.

— Інколи, — шепоче під носа, розглядаючи з цікавістю взуття.

— Хм, — невпевненно починає Зуко, бажаючи відволікти Сокку від неприємних думок про колишню кохану, яка перетворилась на Місяць. Нервово підійнявши руку, ледь відчутно чухає свій шрам, що буває тоді коли він нервує, — коли ти сказав, що твоя дівчина перетворилась на Місяць, я подумав, що ти, як сказати...

— Божевільний?

— Що ж, — винувата посмішка, — це ти сказав, а не я. А взагалі, я думав, що це якась ваша, — опустивши руки додолу, робить ними імітацію плавних рухів, в яких Сокка впізнає рухи Катари, яких вона вчила маленьких магів води, — ваша, навіть не знаю, метафора.

— Метафора, — немов папуга повторює Сокка, перші ніж опрацювати слова Зуко і почати хіхікати, чарівно прикриваючи рота обома руками, хоча його очі всеодно блистіли іскрами сміху. Зуко може поклятися, що більш гарнішого видовища він ніколи не бачив і не чув за останній рік, — це як Май намагалась пояснити тебе. Чекай, як же вона це назвала?

— Заради любові до Агні, ні, — розчаровий стогін Зуко чутно навіть коли він закриває долонями лице, намагаючись сховатись від сміху Сокки.

— Стій, я згадав, точно, вона сказала, — несподівано він відкашлявся, і заговорив дуже погано імітуючи голос Май, — він танцює по обидва боки вогнища! — Сокка робить обережні рухи руками, як це зробила тоді Май і Зуко це бачить виглядаючи зза пальців, бажаючи і побачити це і водночас зникнути, спаруватися як крапелька води під сонцем.

— Ну, що, знайшов собі якийсь язичок по одну зі сторін? — Зуко несподівано яскраво червоніє від чого Сокка починає сміятися ще голосніше. По його вбоволенному обличчю зрозуміло, що він розуміє сенс своїх слів, — я про язик полум'я, збоченцю, а не про те про що ти подумав!

— Я ні про що таке не думав! — Зуко викрикнув це, складаючи руки на колінах і злісно дивлячись на Сокку. Останнього це ні краплі не вразило, скоріш він був зосереджений на залишках сорому на щоках Зуко.

— Як ви могли про таке подумати, юначе! — хапаючись за груди у притворному жаху, він різко відсідає від Зуко, — жах, сором, що за молодь пішла, тільки і думає про усіляку гидоту!

— Я старший за тебе! — Роздратовано відповідає Зуко, підтягаючи коліна і ховаючи знов почервоніле обличчя в них. Сокка сміється ще деякий час, і поступово сміх змінюється на тихе приємне хіхікання. Так само і жар на щоках зникає. Сокка підсувається ближче, плече до плеча, так близько, що Зуко не може стримати здивованого подиху, після чого наче затримує дихання.

— Зуко?

— Так?

— Зараз, коли Юе нема на небі, здається наче зірки стали яскравіші, чи не так? — підійнявши голову, Зуко також розглядає небо. Сокка мав рацію, зорі наче палали у небі, нагаючись компенсувати відсутність Місяця.

— Гарно, — Сокка киває головою, погоджуючись і повністю спирається на плече Зуко. Вони сидять в комфортній та затишній тиші, розглядаючи зорі. Без Місяця небо виглядаєт дивно, особливо тепер коли він знає що її не просто не видно, а саме немає в цілому. Люди рідко коли дивляться внебо, не зважаючи на те чи є Місяць, чи його немає, навіть в тижні подібні до цього.

— Я пам'ятаю, як це було, коли Туі вбили, і, мені просто цікаво, чому зараз усе нормально? — Сокка лише тисне плечима.

— Можливо через те, що вона пішла за власним бажанням? Не вмерла, а просто пішла по своїм духовним справам?

— Духовним справам, — повторює Зуко і тихо сміється з абсурдності.

Повертаються додому вони коли вже стемніло і більшість вляглися спати. Вони не говорять про те як їм було ніяково від слів одне одного, чи про те як вони обоє червоніли і відверталися.

Наступного дня, котрий був днем, що поєднує собою два головних тижні, Сокка клює носом в суп весь сніданок. Тактовно мовчати Зуко може лише доки уся родина сидить за столом, але варто їм вийти на вулицю, як він одразу питає у Сокки, що відбувається.

— Не міг спати, - буркотить Сокка, потираючи очі, намагаючись приборкати бажання впасти уліжко і проспати увесь день. І, чи Зуко знов ввижається, чи Сокка дійсно червоніє?

— Чому? — червоний на щоках стає ще більш яскравим, і точно зараз починає тягнутися шиєю. Його так яскраво видно, що здавалося неможливим, адже Сокка мав доволі темний у порівнянні с Зуко, колір шкіри.

— Ти сам спитав, отже моя кімната поруч з кімнатою батька і, — Сокка на хвилинку шкодує, що його волосся зараз було ідеально заплетене. Він не міг сховатися за ним, як звик це робити останній рік, тож він просто ховає руки у кишені і горбить спину, ніби намагається стати меншим, ніж він вже є, — і тепер там живе і Бато, тому-

— Ой, — Зуко нарешті розуміє.

— Точно, ой, — шипить не гірше за змію Сокка, відвертаючи голову вбік, — ти навіть не уявляєш як це ніяково.

— Навіть уявляти на хочу, — Зуко заплющує очі, ховаючи руки у кишені. Але підступний мозок наче спеціально підкидає йому можливі картинки того, що могло відбуватися у кімнаті Вождя.

— Я ніколи не забуду ці стогони.

— Навіщо ти це сказав?! — кричить Зуко, відвертаючись і Сокка тихо сміється.

— Не тільки ж мені мучитись.

— Ти жахливий. Й гидкий.

Сокка закочує очі і грайливо б'є Зуко ліктем. Наче це був їх звичайний жарт і Зуко зараз не намагався прибрати з голови образи, які його мозок поступово міняв на образи Сокки. Цікаво, а як би звучали його стони?

— Хей, Зуко, — Зуко відвертається, не бажаючи бачити Сокку зараз, особливо коли розум послужливо деформує цей голос на стогін імені Зуко в його голові, — та годі тобі, — голос Сокки тремтить і має вибачливі нотки, — ти ж всеодно мене любиш, так?

Намагаючись прибрати різноманітні сексуальні образи Сокки зі своєї голови, Зуко не очікував почути ці слова від Сокки, особливо тоном наче він от от почне плакати. Сокка виглядає не менш здивованним словами, що тільки що вийшли з його рота.

— Люблю тебе? — перепитує перелякано. Він же не видав себе ніяким чином? Чи можливо таки видав?

— Я, ох, я мав на увазі як друга, звісно як друга, - він знов штовхає його руку ліктем, як до цього, - ми з тобою братани і усіляке таке, егеж? Як ти і Аанг, чи я і Аанг, чи я і Суюки, — несподівано замовкає, — стоп, ні, жахливий приклад! Не думай про мене та Суюкі!

— Ти починаєш базікати коли хвилюєшся, — ніжно підмічає Зуко і раптом до нього доходить дещо важливе. Як він міг не помічати це стільки разів, коли усе це завжди було на видноті? Те як Сокка нервов чухає шию кожного разу коли жартує очікуючи посмішки Зуко, чи як він притискається до нього кожен раз коли є можливість, як заглядає в очі і інколи порушує усі норми пристойності, скидаючи це на культуру свого народу, що було лише напівправдою. От знов, Сокка чарівно ніяковіє, бігаючи очима по сніжній дорозі на якій вони зупинились і Зуко дивується, як міг не помічати і цього.

— Нічого такого, я не базікаю, це наклеп! І я поскаржусь, ще не знаю куди і яким чином, але поскаржусь, зрозуміло? Тобі має бути соромно, що ти отак наговорюєш на свого дру-

— Сокка, — Зуко посміхається, підходячи ближче і Сокка зіщулюється, немов намагається стати ще меншим. І очі бігають куди завгодно, але не на Зуко, — будь ласка, поглянь на мене.

— І чому це я маю на тебе дивитись? Ти на мене вже дивившся і цього більш ніж достатньо, — він звучить як маленька дитина, хоча самому вже двадцять років.

— Подивись на мене, — більш рішуче промовляє Зуко і Сокка підіймає голову. В його погляді страх і це не те, що Зуко волів би бачити. Він дивиться недовго, одразу відвертаючи погляд. Зубами хапає нижню губу, закриваючи половину обличчя долонею, ховаючись від пильного погляду Зуко.

— Я тобі подобаюсь? — питає тихо і обережно, беручи хлопця за руки.

— Це надто голосне слово, не думаєш? — Сокка тихо сміється, намагаючись забрати свої руки і скинути це все на жарт, — можливо, знаєш, ти просто доволі гарний та привабливий. Точніше, так багато хто каже і думає і багато хто вважає своїх друзів гарячими. Тоф постійно каже, що ти гарячий, і тут я з нею згоден.

— Ох, ну тоді, — Зуко червоніє, підсувається ближче, до самого вуха Сокки і відпускає його руки. Їх зупинка зацікавила інших людей, тож треба було бути тихішим, — я також думаю, що ти доволі гарячий.

Він відсувається дуже швидко і Сокка переварює почуте декілька секунд: - Чекай, що?

Зуко вже немає поряд. В ім'я Туі та Ла, чому його парка була такого самого синього кольору як і інші тут? Сокка намагається знайти його у натовпі, на ринку і в інших частинах міста, але той наче тала вода загубився в океані людей.

— Тату, ти бачив Зуко? — вже наступив вечір і Сокка так і не знайшов Лорда Вогню, хоча витратив на це увесь ранок і цілий день. Ближче до обіду він почав підозрювати, що Зуко його свідомо уникає, але здаватися не планував. Їм конче треба було обговорити те, що сталося, хоч якби від самої думки про це не починали підгинатися коліна.

— Він забігав додому після обіду, після чого я його не бачив, — поглянувши на розчарованного сина, Хакода нахмурив брови, — щось сталося? Я думав, що він буде з тобою. Ви не відліпали одне від одного увесь тиждень.

— Він мене уникає, — промовляє Сокка пошепки, ховаючи руки в кишені і відвертаючись, аби батько не побачив його лиця. Хакода ледве всміхається.

— Ви посварились? — питання звучить м'яко, але менш дратівливим від цього воно не стає. Сокка неоднозначно хитає головою і йде, лишаючи Хакоду насамоті.

— Щось сталося? — Бато повертається з двома келихами міцного напою, пропонуючи один своєму вже чоловіку, а другий надпиває сам, некультурно сьорбнувши.

— Хлопчики нарешті помітили напругу між одне одним, — посміхається Хакода, після чого одразу змінює тему.

Сокка швидко лишає натовп і невдоволено гарчить скрізь зуби, пнувши купку снігу. Він та його великий рот! Чому він мав ляпнути щось подібне до цього і саме Зуко, а не наприклад Аангу чи Хару? Чому саме Зуко, котрий йому подобався вже більше двох років, і за усі ці два роки він жодного разу себе не видав, а тут ось тобі що! Здається Катара таки мала рацію, він був занадто говірким і звісно не міг контролювати жодне своє слово, як пташка що кричить без перестану.

— Сокка! — хлопець здригається і відскакує назад, коли Аанг приземляється перед ним розворушивши сніг довкола.

— Заради Ла, припиняй робити усі ці твої повітряні штучки! — кричить на хлопця, доки останній насторожено його роздивляється, наче комаху.

— Все нормально? — занепокоєнно питає, підійшовши ближче.

— Так, так, все нормально! — відмахується, доки Аанг продоває оглядати його з ніг до голови. Потиснувши плечима маг повітря хапає Сокку за руку і веде ще далі від натовпу. За останні роки Аанг став не тільки старший, але й вищий, і відповідно також сильніший. Просто вирвати руку з його цупкого захвату не вийде, і Аватар цим нагло користувався.

— Дивись, — вони відійшли настільки далеко, наскільки це було можливо і сховалися у перевулку між новими крижаними будівлями.

— Таке відчуття, наче ти мені збираєшся продати порошок вогняної лілії, — не втримався від жарту Сокка, отримавши від Аанга лише нерозуміння на обличчі:

— Що таке порошок вогняної лілії?

— Це не важливо, — відмахується від питання, не бажаючи псувати це нещасне дитя ще більше, — то що таке?

— Ось, — розкриває руку Аанг, демонструючи чокер з гарно вирізьбленним камінцем. Перші кілька секунд Сокка дивиться на це з нудьгою, намагаючись зрозуміти, що то таке є і його очі комічно розкриваються, коли до мозку таки дійшла суть, — я подарую його сьогодні, під час сяйва. Як гадаєш, Катарі сподобається? — Сокка відриває погляд від прикраси аби поглянути на Аанга, котрий нервово кусає нижню губу і дивиться на чокер так наче він був бомбою-смердючкою. Долонь, що тримала прикрасу трішки тремтіла.

— Вона полюбить його, я обіцяю, — Аанг тихо і нервово сміється, швидко ховаючи чокер в кишені, перш ніж Сокка його обійме. Юний Аватар вже не був дитиною, тому Сокка не міг його обіймати своїма ведмежими обіймами, як колись давно. Але від цього ці обійми не стали менш приємними.

— Тепер ми свояки. То що, я можу називати тебе братом? — Аанга видає лише нервова посмішка, але Сокка ніколи не міг протистояти цій малечі.

— Він ще питає, — Аанг щасливо сміється, змінюючи розстановку сили міцно обіймаючи Сокку під обурене хрипіння останнього: — все, досить-досить, інакше замість вашого весілля, будемо святкувати мій похорон.

Міцно стоючи ногами на землі, Сокка вдихає якомога більше повітря під щасливий сміх Аанга.

Ярмарок разом з невеличким, але яскравим фестивалем триває до опів дванядцятої ночі. Сокка встигає перетнутися з Катарою, трішки сп'янілим вітчимом та не трішки п'яним батьком, навіть зустрічає Хару, що встиг приїхати по запрошенню від Катари. Святкування починає затихати за десять хвилин до опівночі. Усі пісні вже були заспівані, ліхтарі погашені і навіть маленьке полум'я зустрічалося шипінням і недобрими поглядами. Люди розійшлися на невеличкі групи, тихо перешіптуючись та дивлячись на небо. Врешті решт Сокка знайшов Зуко, що стояв зовсім один, тихо граючись різноманітним полум'ям в своїх долонях, ніби привертаючи до себе увагу задля якоїсь мети.

— Ти тікаєш від мене цілий день, — обурливо гукає Сокка, підходячи ближче та смикаючи Зуко за руку, аби той прибрав вогонь і не звертав на них ще більше уваги, ніж треба.

— Я розмірковував, — спокійно відповів Зуко, ховаючи змерзлі долоні і підіймаючи погляд на небо.

— І що? — нервово чухаючи потилицю питає Сокка. Чуханням він опускається нижче, дряпаючи шию він зупиняються біля вороту, і не маючи змогу розчухати ще й груди, хапається за нього здеревенілими пальцями, але майже одразу продовжує чухати шию, — що ти нарозмірковував?

— Не роби так, — прохає Зуко, простягнувши руки і відчеплюючи пальці Сокки від шиї, на якій вже лишились декілька подряпин, — тобі не потрібно нервувати.

— Через ці слова я нервую ще більше, — посміхається Сокка, але ця посмішка не дістає до його очей. Зуко бачить це, як і той факт, що хлопець який йому дуже подобається намагається таким чином захистити себе. Посмішка та сарказм, його головна зброя у цьому світі, будь вони у центрі війни чи це лише вони вдвох в темряві під чистим небом.

— Дивись, —Зуко повертає погляд Сокки за підборіддя вбік, трішки вліво, туди де стоять Аанг та Катара, — як гадаєш, скільки разів Аанг нервуючи скаже слово "люба"?

— Сімнадцять, — одразу приймає правила гри Сокка, відтягуючи момент ще більше ніж це насправді треба.

— Ставлю на двадцать.

— Тобі просто подобаються рівні числа, — Зуко на це лише всміхається, — добре, забилися.

Намагаючись щось нервово сказати, Аанг починає жестикулювати під пильними поглядами Зуко та Сокки і ледь не потрапляє Катарі по носу, але вчасно відводить руку. Катара з цього лише сміється. Після він швидко дивиться вгору, вдихаючи задля впевненності, вниз, щоб сховати червоні щоки і починає шукати в свої кишенях, доки Катара дивиться за нього з цікавістю.

— Один, — шепоче Сокка, вдивляючись звикшими до темряви очима в обличчя Аанга, що говорить до його сестри, з дуже явним заїканням.

— Два, — шепоче вже Зуко поряд, і Сокка здригається від шуму, різко обертаючись, помічаючи тепер Зуко поряд. І його руки, що несподівано обіймають за талію і притягають ближче, доки сам Зуко вмощує голову на його плечі. Від цього спирає дух.

— Три, — вони говорять це водночас, доки Аанг впускає чокер і швидко його підіймає під вже відвертий сміх Катари. І раптом Сокка збивається, підіймаючи голову на спалахуюче тисячами вогнів небо. Ніколи ще сяйво не було таким яскравим, а вогні такими кольоровими. Вирощенний в умовах війни, Сокка ніколи не бачив нічого більш гарного ніж сьогоднішне сяйво, воно завжди було як майже догоріле полум'я. Вже по цьому він може сказати, що так, світ потроху відновлюється. Катара кричить на фоні дуже гучне "Так-так!", доки Сокка не може відірвати свого погляду від вогнів на небі. Вони йому нагадують полум'я в руках Зуко, який зараз не міг відвести погляд від очей Сокки, в яких відблискувало сяйво.

Шматочок Місяця з'являється на небі потроху, після чого океан нібито божеволіє і сяйво згасає. Воно тривало лише декілька хвилин, але відчувалося наче невеличка вічність. Підіймаються декілька великих хвиль, нібито вода не знає, що її з собою робити без духа води Ла. Вони підіймаються, без усілякої мети і міцно б'ються о берег, відносячи разом з собою в океан причал. Добре, що вони заздалегіть сховали усі кораблі, а їх місто було далеко.

— Це було гарно, — Сокка червоніє дивлячись на Зуко, котрий все ще не відводить від нього погляд.

— Так, гарно, — погоджується Зуко, піддаючись вперед і лишаючи на вустах Сокки легкий мов вітерець цілунок, — в мене є для тебе подарунок, — Зуко відводить погляд і Сокка впізнає в його нервових рухах Аанга кілька хвилин тому. Це викликає на його губах ніжну посмішку, яку він дуже часто бачить у Бато коли той дивиться на його батька.

— Ось, — простягає загорнуту у білу тканину шпильку, — я хотів аби в тебе було щось, що нагадувало б тобі про мене, але також символізувало б твій дім, — Сокка дивиться на подарунок наче зачаклований. Проводячи пальцями по невеличкій хвилі, що прикрашала шпильку він відчуває ніжність.

— Тепер ми співпадаємо, — тихо сміється, натякаючи на корону Зуко з вогником.

— Так, точно, — посміхається Зуко, який навіть і не думав про це коли купував подарунок, — я думав подарувати тобі щось з місяцем, але потім вирішив, що не хочу бути між тобою та Юе. Ти кохаєш її.

— Так, я кохав її, — Зуко не може не помітити те які слова підібрав Сокка. Останній перекидає прикрасу з однієї руки в іншу, показуючи нею на Зуко, — і це розумно. Я не хотів би носити у волоссі буквально символ своєї мертвої колишньої.

Тихо сміючись Зуко не помічає як за ними на вулиці знов запалюють ліхтарі.

— З тебе двадцять монет, — Сокка тикає Зуко шпилькою, — я виграв.

— Ти збився на трьох, точніше на двох, якби не почув "три" від мене, — Зуко звучить стомлено, проте щасливо.

— Ти збився на трьох, а я рахував, — Сокка підіймає підборіддя і ніс догори, складаючи руки на грудях.

— Так, звісно.

— Ой, замовкни і-

— Ой замовкни і що? — питає Зуко пошепки.

— І поцілуй мене вже як слід! — Зуко звісно виконує наказ, ледь він лунає з рота Сокки. Затиснута між ними шпилька ледь помітно відблискує, а Катара і Аанг стоячи неподалік обіймаються, щасливо дивлячись на нову пару.

— Тепер я винен Тоф двадцять монет, — буркотить Аанг під тихий сміх від Катари.