Work Text:
We'll steal her Lexus, be detectives
Ride 'round picking up clues
Серце Чарльза Роуленда зупинилося о 4:57 ранку. За тридцять дві хвилини до тьмяного осіннього сходу сонця і за дві години до дзвінка, який будив інших учнів пансіонату, аби вони встигнули почистити зуби до сніданку у центральному холі. О 5:00 Смерть прибула, аби супроводити душу Чарльза Роуленда до… Ох, хто вже згадає за усією тою бюрократією той не приведений в дію вирок.
Десятиліття існування у формі привида неминуче викривляли сприйняття часу, не кажучи вже про простір. Тисячі кілометрів скорочувалися до одного кроку між двома дзеркалами, тисячні корисних і не дуже дрібниць вміщалися до одного наплічника, тисячі днів, проведених за гонитвою від одної неупокоєної душі до іншої, зливалися в одну безкінечну пригоду, яка вже давно перетворилася на рутину, а статистика й відчуття прогресу трималися виключно на дотошному документуванні кожної завершеної “справи”, на якому наполягав Едвін. І якщо Чарльз іноді задумувався над плинністю часу і тим, що ох, Господи, з того самого непорозуміння щодо четвертого і п’ятого сезонів “Доктора Хто”, яке відбулося у 2007-му році, минула вже майже декада, то не на довго. Батьки, правда, виглядали вже набагато старшими, ніж він їх пам’ятав при житті, але загалом ані кількість часу, яка сплинула з його смерті, ані “пам’ятні” дати, висічені на його надгробку, не викликали в Чарльза Роуленда особливих емоцій.
Сезони та час доби теж втрачали свою важливість для істот без фізичних тіл та їхніх потреб і відтінок тінейджерського бунту та свободи, який завжди був у самого факту спостереження за сходом сонця після безсонної ночі, з роками неабияк потьмянів.
Але не зник остаточно.
Обираючи приміщення для агенції вони з Едвіном не зговорюючись вписали пункт “вікна на східну сторону” у графу до обов'язкових характеристик. Просто, тому що їм обом світанки завжди подобалися більше за заходи сонця.
– Що ти зазвичай робив влітку? – Чарльз звично вмостився на своєму краєчку стільниці, який Едвін тримав вільним від стосів паперів, обернувся до вікна у якому на хмарах якраз з’являлися перші рожеві проблиски, які передвіщали схід сонця. Небо над Лондоном не часто будо вільним від смогу та сірості, тому споглядання світанків з вікна Агенції не надто приїдалося.
– Батьки зазвичай вибиралися у заміську садибу у Гемпширі, – Едвін не менш звично напівлежав у своєму кріслі, дозволяючи собі на десяток хвилин розслабити плечі й спину, розсіяне світло від вікна пом’якшувало його аристократичну блідість.
– І що там робити?
– Матінка любила прогулюватися через поля до селища, іноді брала мене з собою.
– І все? Все літо туди-сюди полями?
– Звичайно ні! – Едвін супить брови, як він завжди це робить, коли Чарльз його трохи дратує, але недостатньо сильно для того, аби сваритися. – В батька була чудова бібліотека.
– Ну звичайно, – прискає Чарльз. У цьому увесь Едвін: книжки, чинні прогулянки, наглухо застебнуті комірці в липні.
– Що ти зазвичай робив влітку? – ще сильніше супиться Едвін.
У вікні з-поза лондонських дахів показується краєчок жовтогарячого сонячного диска, кімната й гострий профіль Едвіна вмить набувають різкості у рожевуватих променях.
– Ну, тусувався із друзями, – знизує плечима Чарльз, – нічого особливого. Ходили до пабу дивитися футбол із батьками, якщо рік випадав на Чемпіонат.
– Літо в місті, мабуть, одна задуха, – задумливо зроняє Едвін, спостерігаючи за ранковою метушнею голубів і котів на сусідніх дахах.
– Ще і яка! – гмикає Чарльз. – От за чим, а за відчуттям спеки я аж ніяк не сумую! – на сусідній вулиці перший автобус підбирає з зупинки заспаних працівників ранкових змін та пом’ятих і майже тверезих гуляк з сусідніх нічних клубів. – Але от морозиво… – продовжує свою думку Чарльз, Едвін тихо, але із розумінням зітхає.
5:07, у Лондоні починається новий день.