Work Text:
I wanna go, oh-oh-oh-oh,
To the late night, double feature, picture show
Термінал схвально пілікнув, висвічуючи віконце із повідомленням про успішну транзакцію та подякою за покупку. Всередині автомату щось зашаруділо, кілька раз дзвякнуло і у заглиблення коло термінала випало три покоцаних пластикові жетони із цифрами куплених місць на одному боці й лого мережі кінотеатрів на іншому. Тоня посунулася від термінала для покупки квитків до сусіднього й почала спішно тицяти у напівдохлий від частоти використання тачскрін обираючи смак попкорну.
- Я хочу карамельний, - пробубнив їй на вухо Ел.
- Перехочеш, - у тон йому прошипіла Тоня, незважаючи на косі погляди від людей у черзі за нею. За останні кілька тижнів вона привчилася сперечатися із настирним штучним інтелектом не привертаючи зайвої уваги, але траплялися і такі ситуації. Хоча публіка у Найт Сіті й була звична до диваків та наркозалежних різного ступеня адекватності на вулицях, але нетраннерка, яка говорить на підвищених тонах із невидимим співрозмовником посеред Маленької Європи, все ще гарантувала з десяток дзвінків на гарячу лінію місцевої компанії, яка виграла безпековий тендер у цьому районі, із заявами небайдужих містян про “кіберпсихознуту курву”.
Автомат бадьоро відсипав у паперовий пакет відміряну до останнього зернятка генно модифікованої кукурудзи порцію екстра-екстра-сирного попкорну й натужно загудів, наповнюючи паперовий стаканчик охолодженим полуничним смешем.
– Поганий вибір наркотику, – промовив Ед. – Надто високий відсоток звикання до закороткого часу…ох, “приходу”? Це правильний жаргонний вираз?
Тоня проігнорувала його, підхопила натомість свою їжу й, надпивши зі стаканчика, аби не розлити випадково, попрямувала від кас у сторону зали.
Сьогодні їй виповнювалося 26 і вона не збиралася дозволяти якомусь там божевільному штучному інтелекту псувати їй добру традицію походу в кіно у цей день.
Коли Тоня була ще зовсім соплячкою і її батьки ще були живими аби гарувати на Дріфті, який бовтався водами мексиканської затоки, її часто залишали вдома сам на сам із текою старезних CD-дисків, яку її мати назбирала до війни. Підбірка фільмів та серіалів була не надто великою, за те строкатою і зібраною, здається, без жодної системи чи упередження щодо жанрів та престижу, налиплого на ім’я режисера. Тоня передивилася всю колекцію декілька раз, а найулюбленіші фільми й по десятку, тому майже вінтажний і тому примхливий плеєр під кінець вже через раз не міг їх прочитати без попереднього ритуалу дмухання на дзеркальну сторону дисків, аби позбутися непомітних оку часточок пилу. Тоді вона ще мало знала про технічні дрібниці створення фільмів, не могла жонглювати термінами й не помічала данських кутів чи розділених діоптріїв. Але розмаїття світів та героїв, які існували на екрані пузатого телевізора, не могло не захопити. Тим паче, що на Дріфті все одно не було особливо на що дивитися, крім глянцевих олійних плям та тощих бакланів.
– Я не можу побудувати логічний ланцюг, - забубнив знову Ел. Елліот. 3LL-10TT, якщо послуговуватися його власним правописом.
Тоня відкрила двері до зали, штовхнувши їх плечем, Ел заклацав налаштуваннями імплантів її лівого ока, вмикаючи їй нічне бачення і підкручуючи яскравість до оптимального рівня. У тьмяному освітленні рекламних трейлерів у залі вже були зайняті майже всі пристойні місця по центру рядів. В основному публіка складалася з різномасних рокербоїв, хоча із тим, який фільм мав от-от початися, іншого й не можна було очікувати.
– Що ти там не можеш побудувати? - пошепки відповіла йому Тоня, піднімаючись до свого ряду.
– Чому ти витрачаєш свої, - Елліот зробив невеличку паузу, яку завжди робив перед тим як зробити чергову спробу ступити на незвідану й таємничу царину гумору, – дуже, – ще одна пауза, – обмежені фінансові ресурси на два зайвих квитки?
– Тому, – Тоня почекала поки люди у її ряду, які вже встигли зайняти свої місця, попідбирають ноги, даючи їй пройти, – що я не люблю, коли коло мене хтось сидить у кінотеатрі.
– Тоді ти зробила неоптимальний вибір сеансу, – прозвучала в неї у голові монотонна відповідь. – Згідно з моїми даними, ранішні сеанси мають найменший відсоток продажів.
– Цей фільм на ранніх сеансах не показують, – Тоня втомлено опустилася у своє крісло, скинувши потяганий рюкзак на сусіднє. З величезним задоволенням зайняла обидва підсклянники: один стаканчиком зі Смешем, а інший напівдохлою електронною цигаркою, витягнутою з бічної кишені наплічника.
– В кінотеатрах заборонено палити, – напівстверджувально промовив Ел. – Адміністративне правопорушення, штраф у розмірі 120 євродоларів, або семи годин громадських робіт.
– Розслабся, – відмахнулася Тоня, – всім похуй.
Рокербой зі стрьомним ірокезом рядом попереду випустив з ніздрів хмарку приторного на запах диму, наче підтверджуючи її слова.
– Котику, – промовив він до хлопця у сусідньому кріслі, – ти зараз хапанеш культури на пів року вперед. – “Котик” у відповідь мугикнув щось ствердне, але не надто впевнене.
На екрані гучним акордом закінчився останній трейлер чергової частини Форсажу і тьмяні світлодіодні лампи на стінах остаточно вимкнулися. З’явився перший титр із лого давно збанкрутілої студії, заграла спокійна й добре знайома Тоні мелодія. Поки голос Річарда О’Браяна виводив про Флеша Гордона й Кінг Конга під емоційний ліпсінк чиїхось безтілесних губ, Тоня майже чула клацання уявних шестернів та важелів, яке відбувалося у думках Елліота, поки той формулював якесь чергове питання. Штучний інтелект у цьому був схожим на якогось дуже допитливого, але не надто кмітливого тодлера, дарма, що “підчепила” його Тоня, поки копирсалася в одному з урядових дата-банків. Елліот не розумів майже нічого й цікавився абсолютно всім, вичепляючи найрізноманітніші шматочки інформації з локальних мереж Найт Сіті, до яких Тоня щоденно підключалася, кочуючи від одного дата-пулу із дешманською кавою до іншого. Все одно грошей на житло в неї поки не передбачалося, а дрімати у затертих кріслах комп’ютерних клубів було тепліше, ніж на вулиці.
У фільмах штучні інтелекти зазвичай грали ролі неосяжного й майже непоборного антагоніста – все ж таки від Четвертої війни та Датакрашу не пройшло ще й двох декад. Мало що в Елліоті було неосяжним для м’ясного людського інтелекту, судячи з його коду він мав неабияк полегшити життя тим працівникам урядових структур, які мали справи із різноманітними табличками. Але десь інженери прорахувалися й нагородили своє штучне і задумане виключно як нова версія калькулятора дітище особистістю. Тому, мабуть, його й сховали від гріха подалі, поки на нього не “пощастило” наткнутися Тоні. Мікрочіп із єдиним файлом 3LL-10TT.exe вплавився в один з двох мережевих портів на загривку нетраннерки й, оскільки біда ніколи не приходила до Тоні сама, грошей на візит до медтехніка в неї якраз таки теж не було. Доводилося якось уживатися.
Не те щоб Ел був надто вже настирним сусідом по тілу, він навіть іноді намагався з чимось допомагати, як от із перемиканням лінз штучного ока чи друкуванням за мережевим терміналом, адже старенькі протези пальців (два на правій й один на лівій руках) слухалися його охочіше. Просто Тоні й так було паршиво, а тут ще й із цим доводилося розбиратися. Ще й оці його питання…
– Я не розумію до чого була ця пісня, – нарешті видав Елліот, – очевидно, там багато посилань на інші твори мистецтва, але нащо, якщо вони тільки ускладнюють наратив музичного твору.
На екрані відбувалася гучна сцена весілля, глядачі заворушилися, кидаючи в екран хто традиційний рис, хто пригорщі попкорну. Тоня і собі кинула кудись у передні ряди кілька шматочків кукурудзи, без особливого, правда, ентузіазму, адже іншого джерела калорій у неї сьогодні не передбачалося.
– Так треба, – відповіла вона Елу.
Наступні декілька хвилин інтелект провів у напруженому мовчанні, вслуховуючись у слова пісні.
– Але ж це погано, – нарешті вимовив він. – Це погана акторська гра і поганий спів. Чому всі ці люди це дивляться?
– Це так погано, що добре, – щиро спробувала пояснити Тоня. – Тим паче це тільки початок, там далі зрозу-
– Та ти, бля, довго бубніти будеш? – перебив її рокербой з ряду попереду, штучне волосся його ірокезу прийняло погрозливий вогнисто-червоний колір. “Котик” поряд із ним теж повернувся до Тоні, їй не сподобалося як він на неї дивився. Хтось з ряду позаду неї копнув її сидіння добрячим стусаном.
Тоня притихла, взагалі, вона була із ними згодна й теж не терпіла бубнежу розмов у кінотеатрі, але вигрібать від банди ображених за мистецтво рокербоїв теж якось не хотілося. Елліот також впав у шоковану мовчанку.
Мовчанка затягнулася аж до самого кінця фільму, коли під титри ірокез повернувся до свого “Котика”, аби сиплим від недавніх сліз (Тоня і собі трохи сплакнула під сцену у басейні, що ж вже там) голосом виголосити:
– Ну, це абсолютна фантастика, кожен раз, як вперше, скажи, Най?
І моментально скривитися почувши монотонну відповідь:
– Ну, не знаю, Расе, я щось нічого не зрозумів.
Тоня підхопила свій рюкзак і похапцем побігла до виходу, перечіпаючись через берці й кеди сусідів по ряду і ховаючи посмішку за останніми ковтками вже зовсім дохлого смеша.