Work Text:
Ремус ніколи не думав, що його терпінню настане кінець через сусіда. Але це сталося.
Спочатку був гуркіт. Потім — музика. Гучна, безжальна, така, що стіни тремтіли. Першого ж дня, коли в сусідню квартиру заселився новий мешканець, Ремус уже окинув його презирливим поглядом у коридорі. Чорне розтріпане волосся, занадто широка усмішка, шкіряна куртка — так і світиться хаосом.
І хаос не змусив на себе чекати.
На другий день Ремус залишив записку:
Сусіде, у цьому будинку тонкі стіни. Деякі з нас працюють. Можна трохи менше басів?
Наступного ранку знайшов відповідь, приписану червоним маркером унизу:
Деякі з нас живуть! Сіріус.
Ремус довго дивився на записку. Потім акуратно її зняв, зім’яв і викинув.
Наступного вечора, коли Сіріус знову увімкнув щось настільки гучне, що Ремус відчував музику тілом, він постукав у стіну. Раз. Два. Три. У відповідь — ще гучніше. Ремус вибухнув. Він вийшов у коридор і ледь не влетів у Сіріуса, який саме повертався з пакетом їжі.
— Що з тобою не так?! — гаркнув він.
Сіріус підняв брови, усмішка ледь-ледь розтяглася.
— Привіт, сусіде! Вперше бачу тебе поза квартирою.
Ремус стиснув кулаки.
— Зроби музику тихіше.
— А якщо не хочу?
— То я викличу поліцію.
— Ну-ну, не кажи таких страшних слів. Давай краще вип'ємо чаю і поговоримо, як цивілізовані люди.
Ремус глянув на нього так, ніби хотів його задушити.
— Чаю?
— Або вина. Вино ж краще, еге ж?
І він пішов, залишивши Ремуса стояти в коридорі.
***
Наступного дня на дверях Сіріуса з’явилася нова записка:
Мені байдуже, живеш ти чи існуєш, але якщо ще раз врубиш музику вночі, я виріжу колонки ножем.
Відповідь прийшла того ж дня:
Вау, а в тобі є щось дикої енергії. Може, просто вип’ємо замість того, щоб воювати?
Ремус міг би просто проігнорувати. Але в нього був паршивий день. В двері подзвонили, він відкрив — і побачив перед собою Сіріуса з пляшкою вина.
— Ти виглядаєш, як людина, якій потрібно випустити пар.
І Ремус, замість того щоб грюкнути дверима, чомусь сказав:
— Заходь. Тільки не розвалюйся на моєму дивані, — попередив Ремус.
— О, я так і знав, що ти не фанат людей у своєму особистому просторі, — хмикнув той, відкорковуючи пляшку вина. — Ще б пак, з твоєю манією контролю.
— Це не манія контролю, а елементарна повага до себе, — відрізав Ремус, забираючи у нього пляшку. — Чому ти взагалі тут?
— Бо ти виглядав, як людина, яка ось-ось або когось уб’є, або розплачеться. Я не міг цього пропустити.
Ремус втупився в нього, губи стиснуті в лінію.
— Ти ж розумієш, що це не комплімент?
— Ну-у, але ж я правий?
Ремус не став відповідати, лише мовчки налив собі вино й зробив великий ковток.
— От і добре, — задоволено кивнув Сіріус. — Бо я ще не встиг пересваритися з усіма сусідами, тільки з тобою.
— Якщо ти сподіваєшся, що після цієї пляшки ми подружимося, то дарма.
— Ха! Ти вже запросив мене в дім! Це перший крок. Далі — записки з привітаннями замість погроз.
Ремус закотив очі.
— Не сподівайся.
— Але буде весело!
І що найдивніше, Ремус почав підозрювати, що Сіріус має рацію.
***
Наступного ранку Ремус прокинувся із головним болем, легким роздратуванням і дивним усвідомленням: учора він пив вино з Сіріусом Блеком. Добровільно.
Він усе ще не був певен, як це сталося.
Але найгірше чекало його біля дверей.
На його записці — тій самій, де він погрожував вирізати колонки ножем, — з’явилася нова приписка, написана все тим же червоним маркером:
Коханий, ну ти ж знаєш, що я цього не переживу. Не будь таким жорстоким. P.S. Гарно провели вечір, чи не так?
Ремус закляк на місці.
Аж поки не почув грюкання дверей навпроти.
Сіріус вигулькнув у коридор із найсамовдоволенішим виразом обличчя, який Ремус коли-небудь бачив.
— Ти ж не проти, що я залишив тобі повідомлення?
Ремус здер записку з дверей і роздратовано зіжмакав її в руці.
— Звідки в тебе цей маркер?
— Купив спеціально для тебе, — бадьоро відповів Сіріус. — Бо відчуваю — це тільки початок нашої прекрасної епістолярної війни.
Ремус видихнув крізь зуби й зробив крок уперед.
— Послухай мене, Блек. Це не гра. Це не дружба. Це просто бажання не чути твій голос, твою музику і все, що ти робиш у цій квартирі.
Сіріус нахилив голову, вдавано задумуючись.
— Все, що я роблю? Цікаво, що ти уявив?
— Боже, — простогнав Ремус і розвернувся до дверей.
— Стій-стій! — Сіріус простягнув руку і зачепив його за рукав. — Я серйозно, ти ж не такий нудний, як здаєшся?
Ремус вирвався.
— Я ще гірший.
І грюкнув дверима.
Наступного ранку нова записка чекала його на дверях:
Ну що, коханий, коли наступне побачення?
Ремус витратив цілих п’ять хвилин, просто дивлячись на неї, перш ніж знову зірвати й викинути.
І ще десять — вигадуючи відповідь.
***
Ремус думав, що Сіріус зрештою заспокоїться. Але він явно не знав Сіріуса Блека.
Бо наступного ранку його чекала ще одна записка:
Ти такий мовчазний… Не подобається говорити словами? Напиши мені щось гарне. Або хоча б злісне. Я скучив.
Ремус зітхнув і сперся лобом на двері. Його рука потяглася до кишені, де він тримав свій чорний маркер — бо звісно, тепер він теж носив маркер для цього безглуздого листування. Він приписав унизу:
Я не граю в твої ігри.
Наступного дня отримав відповідь:
Ой, то це все всерйоз? Захопливо!
Ремус видав з себе стомлений стогін і зайшов до квартири, грюкнувши дверима.
***
Але рекорд пасивної агресії було встановлено пізніше того ж дня.
Ремус спокійно працював, коли почув, як у коридорі щось шкрябає. Відчинив двері — і завмер.
Сіріус стояв із червоним маркером і щось писав просто на дверях Ремуса.
Ремус дивився. Сіріус обернувся, окинув його поглядом.
— О, привіт, коханий.
— Що ти, в біса, робиш?!
— Додаю трохи життя в твій понурий інтер’єр.
Ремус прочитав напис.
Сусід року. Найсексуальніший буркотун будинку.
Ремус мовчки підняв руку й витягнув із кишені вологу серветку. Витер напис, не відриваючи погляду від Сіріуса. Сіріус на це лише усміхнувся.
— Я ж просто намагаюся бути милим.
— Ти просто намагаєшся бути нестерпним.
— А ти просто намагаєшся пручатися тому, що тобі вже весело.
Ремус не відповів.
Бо, чорт забирай, Сіріус знову мав рацію.
***
Ремус заприсягся, що більше не братиме участі в цьому цирку.
Він був дорослою людиною. Серйозною, спокійною, відповідальною. Він не збирався витрачати час на безглузді записки, сварки у коридорі та, тим більше, дурні ігри Сіріуса Блека.
От тільки наступного ранку на його дверях з’явилася нова записка:
Чому ти більше не відповідаєш? Я засумував. Починаю думати, що ти мене розлюбив.
Ремус змусив себе не реагувати.
Він просто зірвав її, зім’яв і кинув у смітник.
***
День минув у відносному спокої. Тільки-но Ремус вирішив, що, може, Блек усе ж здався, як рівно о 23:57 його телефон завібрував.
Груповий чат сусідів:
Sirius B: Друзі! Я готую список мешканців для нашої чудової, дружньої спільноти! Чи міг би кожен коротко описати себе?
Ремус закотив очі.
Mrs. Thompson: Що за маячня?
Mr. White: Мені 76 років, я живу тут 40 років і не збираюся цього робити.
Sirius B: Гаразд, гаразд, я почну! Красивий, дотепний, безсоромно чарівний. Ваш улюблений сусід. Далі!
Ремус ігнорував.
Десять хвилин потому:
Sirius B: Муні, твій хід.
Ремус завмер. Муні? О ні. Тільки не клички.
У приватних повідомленнях:
Ну ж бо, сусіде, не соромся! Опиши себе одним реченням.
Ремус пів хвилини розглядав екран. Потім повільно надрукував відповідь:
Я твій найгірший кошмар.
Ох, збуджуюче.
Ремус кинув телефон на ліжко і закрив обличчя руками. Він приречений.
***
Наступного ранку Ремус вирішив: якщо він і справді приречений, то хоча б не даватиме Блеку задоволення бачити, як це його зачіпає. План був простий — повністю ігнорувати. Він не відповідав на повідомлення, не реагував на записки, не коментував нову хвилю голосної музики, яка почалася о сьомій ранку.
Здавалося, це мало би спрацювати. Але тоді він вийшов у коридор і побачив двері Сіріуса. Великі, червоні літери прямо посередині:
Я знаю, що ти мене чуєш, Муні.
Ремус зітхнув. Дістав свій маркер. Приписав унизу:
На жаль.
Наступного ранку нова записка:
Зізнайся, тобі мене не вистачало.
Ремус зірвав її й, не роздумуючи, написав відповідь:
Як кошмару вночі.
Повертаючись до квартири, він ще встиг почути сміх із-за сусідніх дверей. Сіріус точно святкував свою маленьку перемогу.
***
Увечері Ремус почув стукіт у двері. Він відкрив, уже готуючись до найгіршого. І не помилився. Сіріус стояв у коридорі, тримаючи дві чашки кави.
— Що ти робиш? — втомлено запитав Ремус.
— Приношу мирний дарунок.
— Мені не потрібні твої мирні дарунки.
— Ой, не бреши, — Сіріус простягнув йому чашку. — Це твоя улюблена кава. Без цукру, без молока, така ж гірка, як твоя душа.
Ремус дивився на нього з підозрою.
— Звідки ти знаєш, як я п’ю каву?
— Ти ніколи не замовляєш нічого солодкого в кав’ярні за рогом.
— Ти що, стежиш за мною?
— Ні, я просто уважний. І ввічливий. На відміну від тебе.
Ремус закотив очі, але взяв чашку.
— Гаразд, дякую. Якщо ти вже тут, дозволь спитати: якого біса?!
— Що саме?
— Увесь цей цирк! Записки, повідомлення, маркер на дверях! Тобі нудно?
Сіріус зробив ковток кави й знизав плечима.
— Може, мені подобається тебе дратувати.
— Фантастична мета в житті.
— Або, — Сіріус усміхнувся, — може, мені просто подобається твоя реакція.
Ремус стискав чашку.
— Я не даю тобі жодної реакції.
— Ой, Муні, — Сіріус підморгнув, — ти даєш мені більше, ніж думаєш.
І, не чекаючи відповіді, повернувся до своєї квартири. Ремус дивився йому вслід. А потім глянув на свою чашку й зрозумів, що таємно дякує долі за цю дурнувату каву.
***
Ремус майже почав звикати. Так, його сусід був нестерпний. Так, він псував Ремусові нерви з першого дня. Але, якщо відверто, життя стало менш… тихим. Це не означало, що він раптом почав терпіти Блека. Просто трохи менше його ненавидів.
Але коли він повернувся додому після виснажливого дня й побачив нову записку на дверях, усе повернулося на круги своя.
Муні, давай по-чесному. Якщо я ввечері не влаштую вечірку, ти вип’єш зі мною вина?
Ремус зірвав записку, роздратовано дістав маркер і вивів під нею:
Вип’ю, але тільки якщо ти потім залишиш мене в спокої.
Він повернувся у квартиру, грюкнув дверима й спробував не думати, що щойно погодився провести вечір із Сіріусом Блеком.
***
Вино стояло на столі, два келихи поруч. Сіріус розвалився на кріслі, закинувши ноги на стіл, і дивився на Ремуса з виразом граничного самозадоволення.
— Ти схожий на людину, яка не вміє розслаблятися.
Ремус зробив ковток вина.
— А ти схожий на людину, яка не вміє тримати язик за зубами.
— Ой, нарешті ти відповідаєш мені так, як треба! Я вже почав хвилюватися.
Ремус закотив очі.
— То чого ти добиваєшся?
Сіріус зробив вигляд, що глибоко задумався.
— Дізнатись, що ти не такий нудний, яким хочеш здаватися.
— Я нудний.
— Але ж ти тут, зі мною, п’єш вино.
Ремус нічого не відповів, просто зробив ще один ковток. Сіріус усміхнувся.
— Розслабся, Муні. Ми ж майже друзі.
Ремус поставив келих і обернувся до нього.
— Блек, якщо ти зараз не замовкнеш, ця пляшка полетить тобі в голову.
Сіріус сміявся так, наче це був найкращий комплімент у його житті.
***
Ремус сидів на краю ліжка, дивився на своє передпліччя і відчував, як у нього стискається горло.
На шкірі, чітко й акуратно, чорним чорнилом було написано:
Власність С.Б.
Він моргнув.
Провів пальцем.
Воно не стиралося.
— Бляха.
Зі швидкістю, гідною кращих ранкових панік, він кинувся до ванної, схопив мило, почав терти.
Нічого.
Нуль.
Він спробував спирт. Потім — губку. Потім — гарячу воду.
Ні-чо-го.
На його руці, посередині передпліччя, все ще було це грьобане… щось.
І тоді він зрозумів.
Це був не маркер.
Це була хна.
Глибоко вдихнувши, він узяв телефон.
Блек, що ти наробив?
О, ти вже помітив?
Я. Вб'ю. Тебе.
Ремус відчув, як у нього смикається око.
ЩО, БЛЯХА, ЦЕ ОЗНАЧАЄ?!
Ну, ти сам сказав, що хочеш щось, що нагадуватиме про мене. Це прямо ідеальне рішення!
Ти—
А, і не переймайся. Ніхто ж не знає, що "С.Б." — це я. Це може бути хто завгодно. Скажімо, "Сексуальний Бог".
Ремус з шумом видихнув, відклав телефон, уткнувся обличчям у долоні й спробував не вити.
Блек був реальною проблемою.
***
Ремус намагався не думати про це. Він вийшов у місто, вдягнув сорочку з довгими рукавами, зробив вигляд, що нічого не сталося. Але сталося. Бо він знав.
Кожного разу, коли він засукував рукав, щоб помити руки — знав.
Кожного разу, коли бачив своє відображення — знав.
І найгірше, що знав і Сіріус.
Ввечері, коли він повернувся, на дверях його квартири вже чекала нова записка.
Готовий змиритися з новою реальністю?
Ремус зірвав її, глибоко вдихнув і рішуче вийшов у коридор. Постукав у двері Блека. Відповіді не було. Постукав ще раз.
— Блек!
Двері відчинилися. Сіріус стояв, притулившись до одвірка, і дивився на нього з самовдоволеною усмішкою.
— Привіт, моя власність.
Ремус стискав кулаки.
— Виправимо це прямо зараз.
— Ой, невже?
— Так.
— І як же?
— Ти допоможеш мені це стерти.
Сіріус підніс руку до підборіддя, удавано задумавшись.
— Ну, взагалі, хна не так просто змивається… але є варіант.
Ремус схрестив руки на грудях.
— Я слухаю.
Сіріус усміхнувся ще ширше.
— Я натру тобі руку лимонним соком.
Ремус глибоко вдихнув.
— Ти просто хочеш мене побісити
— Можливо.
— Ти—
— Але якщо хочеш, щоб воно зійшло швидше, треба втирати кислоти. Лимон, оцет…
Ремус застряг між "він, сука, знущається" і "ну блін, може, це спрацює".
— Гаразд, — нарешті відповів він. — Де твій грьобаний лимон?
— Ох, Муні. Я обожнюю, коли ти такий злий.
Ремус подивився на нього так, наче справді збирався його вбити. Але, чорт забирай, зайшов усередину.
Коли Ремус переступив поріг, у нього закрутилася голова. Його власна квартира була маленькою, чистою і… порожньою. Нічого зайвого. Лише те, що потрібно для життя.
Квартира Блека була її повною протилежністю.Вона була хаотичною. Ніби Сіріус просто вривався сюди щоранку, залишав після себе сліди своєї присутності й ніколи нічого не прибирав. На підлозі валялися його куртки. Біля дивана — стопка касет, поверх якої балансувала чашка з недопитою кавою. Гітара лежала просто посеред кімнати, ніби її хтось кинув у запалі пристрасті. Стіни були в плакатах — Ремус не знав усіх гуртів, але впізнав Bowie і The Rolling Stones. На полицях — книги. Іноді акуратно складені, але частіше — розкидані хаотично. Деякі з відкритими сторінками, ніби Блек просто кинув їх, коли йому набридло читати. А ще були свічки. Купа свічок.
— Що, подобається? — Сіріус усміхнувся, помітивши, як Ремус усе це вивчає.
— Ти живеш, як грьобана рок-зірка, — пробурмотів Ремус.
— Дякую.
— Це не комплімент.
— Ще й який.
Ремус закотив очі, але не став сперечатися. Бо погляд уже зачепився за диван. Затертий, м’який, з купою подушок. І серед цих подушок лежала футболка. ЙОГО футболка. Ремус різко обернувся до Сіріуса.
— Чому тут моя футболка?
Сіріус виглядав абсолютно безневинно.
— Не знаю. Як вона сюди потрапила?
Ремус підійшов, схопив її.
Так. Його.
— Ти її вкрав?!
— Позичив.
— Нащо тобі моя футболка?
Сіріус потягнувся до кухонної стільниці, узяв лимон і ножа, почав розрізати плід навпіл.
— Вона зручна.
Ремус ледве не задихнувся від обурення.
— ЦЕ НЕ ВІДПОВІДЬ!
Сіріус знизав плечима, усміхаючись так, ніби це було щось абсолютно нормальне.
— Розслабся, Муні. Зараз натремо твою ручку, і все буде гаразд.
Ремус перевів погляд з його нахабної усмішки на лимон. І раптом зрозумів, що тільки що погодився дозволити Блеку терти йому руку. Бляха.
Ремус сів на кухонний стілець, простягнув руку вперед і приготувався до найгіршого. Сіріус взяв половинку лимона й задумливо подивився на напис на його шкірі.
— Мені подобається, як це виглядає.
— Блек, терти, а не милуватися, — пробурчав Ремус.
Сіріус усміхнувся.
— Добре, добре, не сичи, Муні.
Він узяв лимон і натиснув.
АУЧ.
— ЩО ЗА?! — смикнувся Ремус, відсмикнувши руку.
— Лимонна кислота, дружок, — солодко промуркотів Сіріус. — Мабуть, у тебе там мікротріщини на шкірі. Боляче?
— Ти прекрасно знаєш, що це боляче!
— Ну, ти ж хотів стерти тату.
Ремус глибоко вдихнув, намагаючись не вдарити цього нахабного покидька.
— Що ще допоможе?
Сіріус нахилив голову набік, удавано задумавшись.
— Можемо ще розтерти оцтом. Або спиртом. Або пастою з харчової соди. Вибирай.
Ремус уже майже хотів погодитися на оцет, але тут Сіріус додав:
— Або можна просто залишити. Воно ж гарно виглядає.
— Гарно?!
Сіріус нахилився ближче, дивлячись йому в очі.
— Ага. "Власність С.Б."… Додає тобі, знаєш, певного шарму.
Ремус відчув, як його щоки починають горіти.
— Ти просто хочеш, щоб усі думали, що я…
— Мій? — припустив Сіріус, ледь нахиливши голову.
Ремус міг би відповісти. Міг би щось ляпнути, закатати рукава, сказати, що це грьобана дурня, що він ніколи в житті… Але він раптом зловив себе на тому, що просто дивиться. Сіріус був близько. Дуже близько. Його губи ледь смикнулися.
— То що, оцет чи залишаємо?
Ремус проковтнув клубок у горлі.
— Давай оцет.
Сіріус театрально зітхнув, відступив назад і взяв пляшку.
— От і добре. А то я вже почав боятися, що ти справді залишишся моєю власністю.
Ремус скривився.
— Замовкни й натирай, поки я не передумав.
— Ай! Ай-ай-ай! Обережніше, блять!
— Та ти ж сам сказав натирати!
Ремус стиснув зуби, поки Сіріус водив ватним диском по його шкірі, вимоченому в оцті. Запах різав ніс, рука палала, а Блек мав вигляд надто задоволеного цим процесом.
— Ти насолоджуєшся цим більше, ніж слід.
Сіріус підняв брови.
— Чесно? Трішечки.
Ремус тільки закотив очі, але не виривав руку. Сіріус провів пальцем по його шкірі, уважно вдивляючись.
— Ну, вже трохи світліше… Але, здається, пару днів тобі ще з цим ходити.
Ремус шумно видихнув.
— Тобі варто боятися за своє життя.
— Та годі тобі, Муні. Ти ж обожнюєш цей напис.
— О, звісно. Я буквально завжди мріяв розгулювати з натяком на рабовласництво на руці.
Сіріус розсміявся, прибираючи оцет.
— Я знав, що тобі сподобається.
Ремус втомлено потер обличчя.
— Я йду звідси.
Він підвівся, але в цей момент його погляд знову зачепився за його футболку на дивані. Він скосив очі на Блека.
— До речі, я забираю своє.
Сіріус демонстративно зітхнув.
— Добре, добре, якщо ти наполягаєш…
Ремус узяв футболку, але перш ніж піти, ще раз уважно подивився на нього. Блек стояв у розслабленій позі, спершись на кухонний стіл, все ще з самовдоволеною усмішкою. Ремус повільно перевів погляд на його передпліччя.
— До речі…
Сіріус звів брови.
— Що?
Ремус посміхнувся.
— Ти ж розумієш, що тепер я маю помститися?
І з цими словами він вийшов, залишивши Блека з підозрілим виразом обличчя.
Ремус повернувся у свою квартиру, кинув футболку на стілець і впав обличчям у подушку.
Грьобаний Блек.
Він все ще відчував оцет на шкірі, а тепер ще й не міг вибити з голови цей самозадоволений вираз обличчя Сіріуса. І все ж він сказав правду. Йому потрібна була помста. Щось… Щось, що змусило б Блека почуватися так само розгублено, як почувався він сьогодні.
Ремус перевернувся на спину і втупився у стелю. Що може вибити його з рівноваги? Очевидно, Сіріус любив провокувати. Любив, коли його кусали у відповідь. Але що, як не вкусити, а... зіграти проти нього?
Ремус повільно усміхнувся.
О, він знає, що зробить.
***
Наступного ранку Сіріус вийшов з квартири і одразу наткнувся на записку. Ремус нечасто залишав записки. Це вже було підозріло. Він зірвав її й швидко пробігся очима.
Сьогодні залишу тобі подарунок. Думаю, тобі підійде.
Сіріус звузив очі. Що, бляха, Люпин задумав?
За кілька годин Сіріус повернувся додому. І побачив. Блядь. На його дверях, на рівні очей, було щось написано маркером. Чіткими, акуратними літерами:
Власність Р.Л.
Сіріус витріщився. Потім повільно прочитав ще раз. Тільки після цього відірвав погляд від дверей і подивився на квартиру навпроти. ЛЮПИН. Сіріус рвучко постукав у двері.
— МУНІ!
Тиша.
— Я ЗНАЮ, ЩО ТИ ТАМ!
Жодної реакції.
Сіріус зробив крок назад і знову подивився на напис.
Власність. Р.Л.
Його губи мимоволі сіпнулися.
Ох, ну якщо ЛЮПИН вирішив, що може грати в ці ігри...
Це буде цікаво.
***
Ремус почув стукіт у двері, але навіть не поворухнувся. Він сидів на дивані, грів руки об чашку кави й усміхався сам до себе. О, це було варте того. Сіріус ще хвилину стукав і вимагав пояснень, а потім замовк.
Ремус уявив, як він стоїть у коридорі, втупившись у напис на дверях. Ну що, Блек, як тобі почуття?
Ремус взяв телефон і відкрив чат сусідів. Пальці самі собою знайшли контакт "Блек, проблема всесвітнього масштабу". Він не змінював цей підпис із того дня, як Сіріус влаштував вечірку о третій ночі.
Не кажи, що тобі не личить.
Побачив "Набирає повідомлення…", але потім статус зник. Ремус усміхнувся ширше. Відповідь прийшла лише через кілька хвилин.
О, я просто насолоджувався моментом.
Ремус закотив очі.
Насолоджувався чим?
Усвідомленням, що ти такий же паскудний, як і я.
Ремус сьорбнув кави.
Я лише повернув тобі жест.
Це було витонченіше. І глибше.
Ремус відчув, як щось тьохнуло в грудях. Він зупинився, перечитуючи повідомлення. Що це означало? Він вже хотів відповісти щось єхидне, коли пролунав стук. Три ритмічних удари в двері.
Ремус насупився. Встав. Відкрив. Сіріус стояв, спершись плечем об одвірок, руки схрещені на грудях, усмішка повільна й хижа.
— Муні, Муні, Муні...
Ремус глянув на нього з підозрою.
— Що?
Сіріус кивнув у бік дверей.
— Я ж не можу просто так залишити це.
Ремус зітхнув.
— Ну давай, що ти задумав?
Сіріус нахилив голову набік.
— Давай чесно, Муні.
— Чесно що?
Сіріус вказав на напис на своїх дверях.
— Як довго ти сміявся, коли це писав?
Ремус спробував зробити серйозне обличчя.
— Жодної секунди.
Сіріус примружився.
— Брешеш.
Ремус знизав плечима.
— Не можеш довести.
Сіріус усміхнувся ширше.
— Ну, тоді мені доведеться взяти реванш.
Ремус зітхнув.
— Блек, це не війна.
— Ще й яка війна, Муні. І я маю намір її виграти.
Ремус схрестив руки.
— Що ти задумав?
Сіріус не відповів. Але очі блищали занадто підозріло. Ох, щось буде.
Ремус ще якийсь час стояв у дверях, дивлячись, як Сіріус відходить. Блек навіть не спробував стерти напис. Ох, він явно щось задумав. І це не віщувало нічого хорошого. Ремус зачинив двері й опустився на диван. Відсьорбнув холодну каву й задумливо глянув у вікно.
Він знав, що в Сіріуса є два можливі сценарії. Або він щось влаштує найближчим часом. Або чекатиме, поки Ремус забуде про небезпеку. І чомусь Ремус був майже впевнений, що це буде другий варіант. Вичікуватиме, блять.
***
Наступні дні минали підозріло тихо. Ремус повертався додому — жодних несподіванок. Не знаходив нових записок на дверях. Не чув грьобаної музики, від якої тремтів увесь будинок. Навіть чортового чату сусідів не підривали нові скарги. Це було ненормально.
Одного вечора, коли він виходив із квартири, побачив Блека у коридорі. Той спокійно стояв біля своєї поштової скриньки, щось перебираючи. І, помітивши Ремуса, лише недбало кивнув йому.
ЩО.
Ремус зупинився й звузив очі.
— Ти дивно поводишся.
Сіріус підняв брови.
— Що, не вистачає моєї уваги?
Ремус закотив очі.
— Ні, просто ти зазвичай...
Він зупинився. А Блек спокійно підняв погляд.
— Що?
— ...Дратуєш мене.
Сіріус усміхнувся.
— І як, скучив?
Ремус лише пробурчав щось невиразне, проходячи повз. Але він відчував цей погляд у спину. Блек щось задумав. І Ремус ненавидів, що не міг зрозуміти що.
***
Дні минали, і Ремус починав божеволіти.
ЦЕ БУЛО НЕМОЖЛИВО.
Тиша ніколи не тривала так довго. Ніколи. Сіріус Блек і "не створювати хаос" — це два несумісні поняття. І все ж... жодних витівок.
Ремус не знайшов нічого підозрілого у своїй квартирі. Жодних нових записок. Навіть двері Блека, вимазані маркером, залишалися недоторканими, ніби він навмисне не чіпав цей напис.
Це насторожувало.
Ремус ловив себе на тому, що став прислухатися, коли проходив коридором. Щоразу, коли він чув, як двері навпроти клацали, у нього напружувалися плечі. Але нічого. Просто звичайні, підозріло звичайні рухи сусіда. І це вимотувало більше, ніж постійні сварки.
ЩО ТИ ЗАДУМАВ, БЛЕК.
***
Коли пастка спрацювала, він майже не був готовий.
Це сталося пізно ввечері, коли він повертався додому. Дощ моросив, роблячи все розмитим, а світло у під’їзді мерехтіло, як у дешевому жахастику. Ремус втомлено піднявся на свій поверх, витягнув ключі, вставив у замок… І завмер.
На його дверях була записка.
Якщо ти так хвилюєшся, що я щось задумав, то, може, тобі просто прийти і перевірити? Вино ще не закінчилося. І я, здається, позичив твою улюблену книгу. Хочеш забрати?
Ремус кліпнув. І лише зараз помітив, що двері квартири навпроти відчинені. Ледь-ледь. Темрява за ними таїла щось невідоме.
Він проковтнув клубок у горлі.
Сука.
Блек.
Його рука стиснула записку. Він знав, що це була пастка. Але жодна частина його не хотіла розвернутися й просто піти. Ремус стояв у напівтемному коридорі, відчуваючи, як пальці змикаються навколо записки. Це погана ідея, він точно знав це. Але він все одно зробив крок уперед. Двері відчинилися без жодного звуку.
Повітря пахло вином і чимось димним. І Сіріус знову стояв біля вікна, спокійний, майже задоволений. Сука.
Він чекав.
Ремус упер руки в боки.
— Я прийшов за книгою.
— Звісно, — Сіріус кивнув, якби це був найбільш очікуваний розвиток подій. — Але раз уже ти тут… Вино?
Ремус скосив на нього погляд. Блек виглядав занадто безтурботним.
— Дай книгу.
Сіріус ліниво підняв брову.
— Знаєш, міг би просто попросити замість того, щоб шукати привід прийти.
О, Блек. Ремус зціпив зуби.
— Блек, віддай книгу, і я піду.
Сіріус усміхнувся.
— Якщо ти так наполягаєш.
Він потягнувся до полиці, витягнув знайомий том, перегорнув сторінку. А потім зупинився.
— А якщо ні?
Ремус напружився.
— Що "якщо ні"?
Сіріус знову усміхнувся.
— Якщо я її не віддам. Що ти зробиш?
Чорт.
Ремус ненавидів цю його манеру говорити. Спокійний тон, але очі занадто пильні. Як у хижака, що вичікує.
Ремус зробив крок уперед. І в цей момент Сіріус просто простягнув йому книгу.
Занадто легко.
Занадто швидко.
Ремус простягнув руку… І Сіріус схопив його за зап’ястя. Не сильно. Просто затримав.
А потім, нахилившись ближче, майже тихо сказав:
— А ти точно прийшов тільки за книгою, Муні?
Ремус не смикнувся. Не дай йому перемогти, думав він.. Він просто подивився на Блека. Той усе ще тримав його зап’ястя, не сильно, але відчутно. Усе ще дивився з цією клятою усмішкою.
Ремус ненавидів, коли його провокували. Але ще більше ненавидів, коли це працювало.
— Відпусти.
— А якщо ні?
Чорт. Ремус зробив глибокий вдих.
— Якщо не відпустиш, я заберу книгу і розіб'ю тобі носа.
Сіріус розсміявся.
— Оу, а от це було б цікаво.
Але руку відпустив. Ремус схопив книгу, не зводячи з нього погляду, як зі звіра, якому не можна повертатися спиною. Блек усе ще усміхався.
— Щось іще?
— Ні.
Ремус розвернувся і рушив до виходу. Але коли він уже брався за ручку, Блек кинув, майже недбало:
— Ти ж розумієш, що не підеш просто так?
Ремус зупинився.
— Ага. Бо ти просто не можеш заткнутися.
Сіріус засміявся.
— Та ну. Я ж знаю, що ти все ще злишся.
Ремус обернувся.
— Ти мене постійно бісиш, Блек.
Сіріус зробив ковток вина, задумливо, майже невинно.
— Ну от. А тепер уяви, якби ти залишився. Можна було б виговоритися, побіситися, кинути в мене чимось… — Він знову усміхнувся. — Ну, або ще щось зробити, щоб випустити пар.
Ремус відчув, як напружуються пальці на книзі. Сука. Це знову був той тон. Знову ті очі. І Ремус ненавидів, що це дійсно виглядало, як запрошення.
Ремус відчув, як пальці сильніше стиснули книгу. Як щелепа напружилась так, що майже зводило зуби. Блек чекав. І він ненавидів це. Бо хотів залишитися. Ця думка злила ще більше.
Він обернувся до дверей.
— Добраніч, Блек.
— Люпине…
Ремус проігнорував. Він узявся за ручку, натиснув, вийшов у коридор і закрив двері.
Глибокий вдих.
Видих.
Пульс віддавався у вухах.
Ремус спробував заспокоїтися. Все нормально. Він пішов до своєї квартири. Відімкнув двері, зайшов. А потім сперся на них спиною й заплющив очі.
Боже. Він не повинен був заходити.
Не повинен був слухати.
Не повинен був відчувати.
Ремус уперся потилицею в двері й тихо вилаявся. А потім почув, як тріськнули двері навпроти.
І голос Блека:
— Ти колись зрозумієш, що даремно тікаєш, Муні.
Сука.
Ремус стиснув очі ще сильніше. Це не гра. Або, принаймні, не та, яку він міг виграти.
***
Ремус ігнорував. І навіть непогано з цим справлявся. Цілий день просидів у квартирі, поринув у роботу, не виходив у коридор. Навіть коли почув шелест біля дверей, не підійшов одразу. Але потім… Записка чекала.
Скажи, Люпине, коли востаннє ти реально відпочивав?
Ремус затримав погляд. Це було вже не просто чергове знущання.Блек помітив.
Ремус відчув, як у коридорі стає тісніше. Як ніби Блек стояв поруч, зовсім близько. Як ніби чекав відповіді.
Ремус відірвав записку, зайшов у квартиру і сперся спиною об двері. Заплющив очі. Видихнув.
Коли востаннє ти реально відпочивав?
Сука.
Йому не подобалось, що відповідь не прийшла одразу.
Ремус хотів би сказати, що просто викинув записку. Що навіть не зупинився над нею довше, ніж на секунду. Що не думав про це. Що не відчував, як всередині щось ворухнулося. Але це була б брехня.
Він не знав, коли востаннє нормально відпочивав. Не знав, коли востаннє просто сів і нічого не робив. Коли востаннє не втомлювався. Не ховався. Йому не подобалось, що Блек це зрозумів. І ще більше не подобалось, що тепер він сам про це думав. Сука.
Ремус закрив очі й сперся потилицею на двері.
Його мозок не вимикався. Навіть зараз, пізно ввечері, коли робота закінчена, коли ноутбук нарешті закритий, а чай давно охолов на столі. Навіть коли за вікном майже тиша. Крім гітари. Блек.
Ремус повільно відкрив очі.
Звук був глухим, приглушеним стінами, але все одно проривався. Неспішні акорди. Нічого голосного, нічого нав’язливого. Просто… був.
Так, ніби не давав забути.
Ремус не хотів нічого робити. Але тіло саме підвелося.
Рука сама взяла телефон.
Це запрошення?
Він навіть не знав, жартує чи ні.
Блек не відповів.
Але гітара не стихла.
Ремус намагався не слухати. Але звук просочувався навіть крізь двері. Не гучний, не надокучливий. Просто присутній. І він дратував. Не через сам звук. А через те, що Ремус не міг його проігнорувати.
Він сидів на дивані, тримав в руках чашку з давно охололим чаєм, дивився у точку перед собою. І слухав. Але не саму музику. А людину за стіною.
Його пальці вже торкнулися телефону. Чорт, він справді про це думав. Справді… Ремус видихнув. Провів рукою по обличчю. І написав.
Це дратує.
Блек відповів майже одразу.
Тобі ж подобається, не прикидайся.
Ремус похитав головою. Зітхнув.
Ти завжди такий?
Тобто?
Лізеш туди, куди тебе не просять.
Кілька секунд нічого. А потім повідомлення:
Ти завжди такий?
Тобто?
Робиш вигляд, що тобі начхати.
Ремус не знав, що відповісти.Телефон важко лежав у руці. А за стіною гітара грала далі. Ремус кинув телефон на диван.
Він не хотів грати у ці ігри. Але вже грав. Вже відповідав. Вже залишав записки. Вже писав повідомлення пізно вночі. Блек щось робив з ним. І Ремус не був упевнений, що саме, але точно не хотів про це думати.
Він підвівся, щоб вимкнути світло. А потім почув тихий стукіт у стіну.
Раз.
Два.
Ремус завмер. Це було… ніби чекали реакції. Ніби запитували: ти ще тут?
Він зробив крок до стіни. І перш ніж встиг подумати, відповів.
Такий самий тихий стукіт.
Раз.
Два.
З іншого боку стало тихо.
А потім…
Гітара знову заграла.
І цього разу Ремус не злився.
***
Ремус не одразу зрозумів, що прокинувся. Щось було не так. Він лежав у напівтемряві, обличчям у подушку, коли до нього дійшло.
Тиша.
Ніяких звуків за стіною.
Ніяких випадкових ударів об підлогу.
Ніякої гітари, музики, хаотичного бурмотіння, дзижчання телефона.
Просто тиша.
Ремус відчув це майже тілом. Різке, неприродне відчуття, як коли прокидаєшся і розумієш, що щось змінилося. Він не хотів визирати в коридор. Не хотів підходити до дверей. Але ноги вже несли його.
Ніяких записок.
Ремус зупинився, пальці стиснулися в кулак. Це абсурд. Абсолютна, тотальна дурня.
Він не буде стукати у двері Блека. Він не буде питати, де той подівся. Він не буде.
Але повернувшись до квартири, все одно розблокував телефон.
Ти помер??
Звучить так, ніби ти б засмутився.
Звук у твоїй квартирі зник. Це лякає.
То я маю грати для тебе щовечора?
Ремус закотив очі.
Пішов ти.
💋
Ремус кинув телефон на ліжко. Але щось в ньому… розслабилось.
***
Ремус змушував себе не дивитися на телефон. Змушував себе не перевіряти звук за стіною. Змушував себе не хвилюватися. Це було смішно. Його життя значно покращилось, відколи Сіріус Блек зник зі звуками свого існування. Тиша. Спокій. Жодних вибухів музики, гучних розмов, ніякого дратівливого, безсоромного Блека.
Тоді чому ж він не міг нормально працювати?
Ремус вкотре подивився на екран. Жодних нових повідомлень. Його палець завис над клавіатурою. Він міг би написати щось саркастичне. Щось про те, як добре нарешті чути власні думки. Але замість цього...
Ти точно живий?
Кілька хвилин нічого. Потім екран засвітився:
А що, ти хвилюєшся?
Ти нестерпний.
Але ти все ще пишеш мені.
Ремус зітхнув. Його пальці вже стискали телефон міцніше, ніж потрібно.
Якщо ти вирішив тихо здохнути, зроби це так, щоб мене не втягнули як підозрюваного.
Досить мило, що ти хвилюєшся. Виходь загальний на балкон.
Ремус насупився.
Навіщо?
Давай, не псуй момент.
Ремус похитав головою, але вже рушив до дверей. Відкрив їх і вийшов у прохолодну темряву.
Сіріус вже був там. У своїй вічній шкіряній куртці, з пляшкою вина у руці, відкинувшись на перила і дивлячись на нього з тією своєю знайомою самовдоволеною усмішкою.
— О, а ти справді прийшов.
— Ти ж не відчепишся, поки я цього не зроблю.
Сіріус задумливо кивнув.
— Абсолютно вірно.
Він простягнув пляшку.
— Ти виглядаєш як людина, якій потрібно випустити пар.
Ремус подивився на пляшку.
Потім на Сіріуса.
— Ти серйозно?
— Ні, — безтурботно відповів той. — Але це не зупиняє мене від хороших рішень.
Ремус зітхнув, але взяв пляшку. Холодне скло лоскотало пальці.
— Немає келихів?
Сіріус зробив великі очі.
— Люпине, ти зараз на балконі п’єш вино з пляшки. Не руйнуй атмосферу.
Ремус закотив очі. Але, замість того щоб щось сказати, зробив ковток. Сіріус задоволено усміхнувся.
— Ось так.
Вони замовкли. Повітря було прохолодним. Десь вдалині гавкнув пес. Ремус відчув тепло алкоголю, що розтікається тілом. Сіріус дивився вдалину, неначе задумався. Ремус ледь помітно насупився.
— Що?
Сіріус повернув голову.
— Що "що"?
— Щось не так.
Сіріус всміхнувся куточком губ.
— Хіба?
Ремус примружився.
— Я бачив тебе в стресі. Це… не воно.
Сіріус подумав секунду, а потім забрав у нього пляшку.
— Ти забагато думаєш, Люпине.
Ремус хотів відповісти. Але зупинився і просто дивився.
Як Сіріус п’є вино прямо з пляшки.
Як змахнув рукою волосся з очей.
Як стоїть, здається, абсолютно спокійним.
Ремус не вірив жодному слову.
Щось було не так.
Це не його справа. Але ж...
— То що трапилось?
Сіріус зморгнув.
— Ти завжди такий допитливий?
Ремус перехопив пляшку.
— Лише коли мені здається, що людина бреше.
Сіріус знизав плечима.
— Деякі речі я волію не обговорювати.
Ремус ледь підняв брови.
— Це тому, що вони болючі? Чи тому, що тобі ліньки говорити?
Сіріус усміхнувся.
— Обидва варіанти звучать правдоподібно.
Ремус зробив ковток.
— Добре. Не буду лізти.
Сіріус нахилив голову.
— Ти так легко здаєшся?
Ремус зітхнув.
— Блек, я провів останні кілька тижнів, сварячись із тобою. Це виснажливо.
Сіріус хмикнув.
— А мені сподобалось.
Ремус засміявся.
Тихо.
Несподівано.
Сіріус подивився на нього уважніше.
— Ого. Ти вмієш сміятись.
Ремус закотив очі.
— Не починай.
Сіріус продовжував дивитися.
Як його профіль м’яко окреслений світлом ліхтаря.
Як у його очах ще залишилась тінь втоми.
— Ти сам розумієш, що тобі треба відпочити? — спитав він, раптово серйозно.
Ремус затримав подих.
— Це не так просто.
— Ніколи не буває просто, — тихо погодився Сіріус. — Але ти все одно виглядаєш як людина, якій потрібно зупинитися.
Ремус хотів відмахнутись. Але в цей момент відчув, що справді втомився. Що його плечі напружені. Що він знову тягне себе на межу.
Сіріус наблизився.
Його голос звучав майже тепло.
— Ну? Що скажеш?
Ремус видихнув.
— Якщо зараз скажу "так", ти залишиш мене у спокої?
Сіріус розсміявся.
— Ні. Але ти щойно погодився.
Ремус закашлявся, неначе намагаючись вигнати з себе всі останні залишки напруги. Він подивився на Сіріуса, чиї очі світилися в м’якому світлі нічного міста, і відчув, як всередині розгортається щось незрозуміле.
— Добре, — нарешті сказав він, — я погоджуюсь. Але знай: це не вирішення всіх проблем. Це лише тимчасове полегшення.
Сіріус нахилився ближче, так, що їхні плечі майже торкались. Його голос став ніжнішим, майже шепотом:
— Може, це навіть краще, ніж спокій. Може, ми зможемо зрозуміти один одного, якщо зламаємо ці стіни, які ми так ретельно зводили між собою.
Ремус відчув, як серце б’ється швидше, ніби вся правда відкривалась в одному моменті. Його думки кружляли: утома, сварки, безкінечні записки – усе це набирало якогось нового значення. Він поглянув на свій обличчя, якого завжди прагнув уникати через напругу, і побачив, що там залишилось трохи ніжності.
На балконі, де ніч огортала їхні фігури, повітря було прохолодним, але затишним. Ліхтарі мерехтіли, кидаючи довгі тіні, і кожна секунда набувала ваги.
Ремус тихо запитав:
— А що, якщо це – наш шанс змінитися?
Сіріус посміхнувся, невиразно, але тепло. Він акуратно відкинув пляшку і простягнув руку, неначе пропонуючи щось більше, ніж просто примирення через алкогольний відчай.
— Ми завжди грали за власними правилами, Люпине. Але може, настав час написати нову історію?
Ремус затримав погляд на руці, що простягалася, як запрошення до нового початку. Він відчув, як все, що було накопичено за останні тижні – сварки, підколи, незліченні записки – починає розчинятися у повітрі балкону. Не було більше того різкого відчуття агресії, яке змушувало його відчувати себе ув'язненим у власних стінах.
У тиші, що огортала їх, Ремус майже відчув, як звуки міста змішуються з внутрішнім спокоєм. Він подивився в очі Сіріуса, і в цьому погляді він побачив суміш провокації і щирості.
— Можливо, варто спробувати… відпочити не тільки від тебе, але й від усього цього хаосу, — прошепотів Ремус.
Сіріус нахилився ще трохи ближче, і його голос став ще ніжнішим:
— Відпочинок – це не лише про відсутність шуму. Це про знаходження себе в тиші. А я хочу, щоб ти знайшов свою тишу, навіть якщо вона народиться в самому центрі бурі.
На мить між ними панувала лише мовчазна згода. Балкон став простором, де злилися болючі спогади і надії на зміни. Ремус відчув, як кожна клітинка його тіла нарешті починає розслаблятися. Він не знав, що чекає далі – чи зможе він остаточно забути про старі конфлікти, чи знову стане жертвою безкінечного протистояння. Але в ту мить він відчував, що можливо, саме зараз настав час перестати боротися, а почати слухати… як самого себе, так і іншого.
— Добре, — тихо сказав Ремус, відпускаючи всі напруги.
Сіріус усміхнувся, і в його очах сяяла невловима надія.
Балкон наповнився спокоєм – не ідеальним, не повністю бездоганним, але справжнім. І цей спокій став початком нового діалогу, де кожне слово, кожен погляд означали більше, ніж просто сварки і гучні суперечки. Це був момент, коли дві душі, розбиті боротьбою, нарешті відчули, що можуть знайти щось спільне у світлі тихого міського вечора.
***
Наступного ранку Ремус прокинувся пізніше, ніж зазвичай. Це було дивно. Зазвичай він вставав рано, ніби намагаючись утекти від власної втоми, від необхідності відпочити. Але сьогодні його тіло саме обрало спокій.
Світло пробивалося крізь штори, м’яке, тепле, несхоже на те різке ранкове світло, яке зазвичай здавалося надто безжальним.
Розблокувавши телефон, він побачив нове повідомлення.
Я пішов у справах, але в тебе є вибір: або ми знову спілкуємося через пасивно-агресивні записки, або ти визнаєш, що я тебе більше не дратую. (І що вино було не найгіршою ідеєю в житті.)
Ремус зітхнув, усміхаючись сам до себе. Він швидко відповів.
Ти ще дратуєш. Але так, вино було не найгіршою ідеєю.
Його руки більше не тремтіли. Його нерви більше не були натягнуті, як струни. Вперше за довгий час він почувався майже спокійно.
***
Наступного дня, повертаючись додому, Ремус зупинився біля дверей Сіріуса. Записки не було. Він знизав плечима, вже збираючись відімкнути власні двері, коли з квартири навпроти почувся звук відкривання замка.
— О, вітаю, Люпине, — голос Сіріуса був надто невимушеним. Ніби він чекав його тут випадково. Ніби в нього не було жодного наміру вийти саме в цей момент.
Ремус скептично підняв брову. Сіріус спокійно підперся плечем об дверний косяк, схрестивши руки.
— Ну, — він хитро всміхнувся, — повідомлення і записки, звісно, це чудово, але, можливо, ти доріс до більш людського спілкування?
Ремус зітхнув, роблячи вигляд, що цей флірт— чи що це взагалі таке— його не зачіпає.
— Не надто поспішай, Блек. Я все ще розглядаю варіант ігнорувати тебе.
— Так? І як успіхи?
— Жахливо, — визнав Ремус, натягуючи капюшон на голову.
Сіріус коротко розсміявся.
— Я так і думав. Тож заходь. У мене є щось цікаве.
Ремус скептично нахилив голову.
— Якщо це ще одне тимчасове татуювання, то…
— Ні-ні. — Сіріус зробив паузу, потім хитро примружився. — Хоча ця ідея мені подобається. Але ні. Це навіть краще.
Ремус зітхнув.
— Я точно пошкодую.
— Як і про все в житті, друже.
Сіріус уже прочинив двері. Ремус зупинився на секунду. А потім зробив крок усередину. Сіріус зачинив двері за Ремусом і з таємничим виглядом пішов до вітальні.
— Отже? — запитав Ремус, склавши руки на грудях.
— Ти занадто напружений, — відказав Сіріус, витягуючи з шафи щось прямокутне, загорнуте в старий журнал. — І я подумав, що тобі треба… розслабитися.
Він урочисто поклав річ на стіл і повільно розгорнув обгортку.
Ремус нахмурився.
— Це… платівка?
Сіріус задоволено кивнув.
— Не просто платівка. Це легенда. Це…
Ремус закотив очі.
— Блек, якщо ти зараз скажеш «це змінить твоє життя», я…
— Добре, не скажу, — Сіріус усміхнувся. — Але вона змінить твоє життя.
Ремус пирхнув, але не зміг приховати зацікавленості, коли Сіріус підійшов до програвача й акуратно опустив голку. Перші ноти заповнили простір — трохи хрипкі, трохи старі, але живі. Сіріус відступив, дивлячись на Ремуса з викликом.
— Ну?
Ремус схилив голову, вслухаючись.
— Це справді… не жахливо, — визнав він.
Сіріус зробив вигляд, що вражений до глибини душі.
— Від тебе це звучить як клята ода захоплення.
Ремус скривився, але на його губах з’явилася ледь помітна усмішка. Сіріус, схоже, щось помітив, бо миттєво скоротив дистанцію, нахилившись ближче.
— Тобі подобається, — сказав він тихо, ніби розкрив якусь жахливу таємницю.
— Я не…
— Подобається.
— Я не казав…
— Подобається!
Ремус зітхнув і, здавалося, здався.
— Гаразд. Можливо, зовсім трохи.
Сіріус виглядав так, ніби виграв суперечку століття.
Ремус хитнув головою, схрестивши руки. Але він уже не злився. І, що ще важливіше, він навіть не намагався це приховати.
Сіріус переможно всміхнувся, піднявши руки догори, ніби тільки що виграв Олімпійські ігри.
— Це офіційно. Люпин не такий уже й зануда!
Ремус скептично звузив очі.
— О, вибач, я мав би радіти?
— Безумовно. Це честь для мене, знаєш? Я вчинив диво. Розморозив північний полюс.
— Я ще можу передумати.
— Але не передумаєш, — самовпевнено кинув Сіріус і сів на підлокітник дивана, витягнувши ноги вперед. — Тому що тобі вже цікаво, що в мене ще є в колекції.
Ремус зітхнув і опустився на диван.
— Якщо зараз почнеш лекцію про музику, я…
— Який ти недовірливий.
Сіріус потягнувся до полиці й дістав ще одну платівку.
— Це буде останнє випробування, обіцяю. Якщо не сподобається — можеш повернутися до своєї… тиші.
Ремус знову закотив очі, але лишився сидіти.
Поки Сіріус ставив наступну платівку, він мимоволі розглядав квартиру.
Вона все ще була хаотичною, але тепер цей хаос здавався менш… нестерпним. Навіть затишним. На підвіконні — запилені книги, розкидані серед вінілів. На столі — дві чашки, одна з яких мала сліди кави, а інша — чаю. Куртка безладно кинута на спинку крісла.
Це місце було живим.
Не схожим на його власну квартиру, яка більше нагадувала притулок — тимчасовий і порожній.
Музика знову заповнила кімнату, й Ремус не помітив, як почав легенько постукувати пальцями по коліну. Сіріус, звісно, помітив.
— Ого. Я вражений. Ти навіть… реагуєш.
Ремус гмикнув, не втрачаючи спокійного виразу.
— Дивно, що ти тільки зараз це помітив.
— Ага. Бо зазвичай ти реагуєш так: «Блек, ти дратуєш».
— Ну, ти справді дратуєш.
— Але вже не так сильно.
Ремус мовчки подивився на нього. Сіріус хитро всміхнувся й нахилився трохи ближче.
— Мушу зізнатися, Люпине, ти теж став менш нестерпним.
— Що за честь, — буркнув Ремус, але навіть не спробував відсунутися.
Сіріус нахилив голову.
— Ти все ще можеш піти, знаєш.
Ремус зробив вигляд, що задумався. А потім ліниво опустився глибше в диван, роблячи вигляд, що не помітив, як посмішка Сіріуса стала трохи м’якшою.
— Я ще посиджу.
Наступні кілька хвилин минули у приємній тиші. Ну, майже у тиші — враховуючи, що музика все ще грала, а Сіріус раз у раз наспівував собі під ніс. Іноді він стукав пальцями по столу, іноді просто хитав головою в такт. Ремус спіймав себе на тому, що теж ледь помітно рухається в ритм. Це було… дивно. Але не неприємно.
— Отож, — Сіріус нарешті порушив мовчання. — Ти коли востаннє нормально відпочивав?
Ремус перевів на нього погляд.
— Це залежить від того, що ти вважаєш «нормальним».
— Ну, наприклад… — Сіріус замислився, покусуючи губу. — Коли востаннє ти прокинувся і не відчував, що хочеш одразу назад у ліжко?
Ремус насупився.
— Ти про що?
— Про те, що ти весь час виглядаєш так, ніби тобі хронічно не вистачає сну. І життя.
— Дякую за комплімент.
— Будь ласка, завжди радий, — Сіріус вклонився, а потім посерйознішав. — Але, справді, ти відпочиваєш?
Ремус зітхнув.
— Блек, я працюю.
— Це я знаю. Але ти ж не тільки працюєш?
Ремус не відповів. Сіріус уважно спостерігав за ним.
— Гаразд, — зрештою сказав він. — Ти залишаєшся тут сьогодні.
Ремус підняв брови.
— Що?
— Ти занадто заклопотаний, занадто напружений, занадто... серйозний. Тобі потрібно якось змінити обстановку.
Ремус підозріло звузив очі.
— І що ти пропонуєш?
Сіріус влаштувався зручніше, закинувши одну ногу на іншу.
— Ми сидимо тут. Слухаємо музику. Можливо, п'ємо ще вина. Можливо, ти навіть посміхнешся.
— Я посміхаюся.
— Ти скривлюєшся. Це не те саме.
Ремус похитав головою, але не заперечував.
Сіріус нахилився вперед, упираючись ліктями в коліна.
— Ну?
Ремус зітхнув, відкинувшись на спинку дивана.
— Гаразд. Але якщо мені стане нудно — я піду.
Сіріус розцвів у самовдоволеній усмішці.
— О, Люпине, обіцяю, нудно тобі точно не буде.
Сіріус простягнув руку до програвача, покрутив ручку гучності, але, помітивши погляд Ремуса, театрально закотив очі й зробив трохи тихіше.
— Бачиш? Я йду на компроміси.
Ремус тільки зітхнув. Він усе ще не розумів, як так сталося, що він сидить тут, у квартирі людини, яка доводила його до сказу місяцями. Але тепер це чомусь не здавалося катастрофою.
Сіріус спостерігав за ним, його очі блищали в приглушеному світлі.
— Що? — буркнув Ремус.
— Нічого, — відказав Сіріус із надто вже задоволеним виразом обличчя. — Просто думаю, що ти мені подобаєшся більше, коли не намагаєшся вбити поглядом.
Ремус усміхнувся — ледве помітно, але цього вистачило.
Сіріус відкинувся назад, потягнувся за пляшкою, підлив вина в їхні келихи й простягнув один Ремусові.
— За перемир’я?
Ремус на секунду задумався, потім торкнувся його келиха своїм.
— За перемир’я.
Сіріус задоволено всміхнувся, і музика пливла між ними, стираючи залишки злості та старих образ. Його погляд більше не був тим зухвалим, яким він зазвичай дратував сусіда. У ньому було щось інше — тепліше, м’якше, ніби він спостерігав за чимось важливим, не поспішаючи.
Ремус відчув це, і від цього йому стало трохи не по собі. Він опустив очі на свій келих, пальці мимоволі крутили ніжку склянки.
— Ти не такий жахливий, як мені здавалося, — сказав він, навіть не дивлячись.
Сіріус розсміявся.
— Це комплімент?
— Не захоплюйся.
— Я вже захопився.
Ремус зітхнув, але куточки його губ піднялися в ледь помітній усмішці.
Сіріус простягнув руку, пальці легко торкнулися його зап’ястка. Це було настільки несподівано і водночас природно, що Ремус не відсахнувся. Він тільки підняв погляд, і коли їхні очі зустрілися, між ними зависла тиша.
— Я казав, що мені подобаєшся більше, коли не злишся на мене?
— Уже не раз.
— Ну, тоді я скажу ще дещо.
Сіріус нахилився ближче, його голос звучав тихо, майже шепотом:
— Мені подобаєшся ще більше, коли ти отак дивишся на мене.
Ремус відчув, як щось стислося всередині. Слова застрягли в горлі, і перш ніж він встиг придумати відповідь, Сіріус нахилився ближче. Він дозволив цій миті розтягнутися, ніби перевіряючи, чи не втече Ремус, чи не скаже щось, що розіб'є цю крихку рівновагу. Але Ремус не тікав.
І тоді Сіріус торкнувся його губ.
Тихо. Обережно. Майже несміливо, якби не той ледь помітний дрож, що пройшов крізь нього, коли Ремус у відповідь стиснув пальцями край його футболки.
Ремус видав звук — щось між видихом і приглушеним стогоном, не здогадуючись, наскільки багато це означатиме для Сіріуса. Його губи були теплі, м’які, і Ремус не відразу зрозумів, що вже відповідає, що вже піддається, що вже губиться в цьому повільному, тягучому, небезпечному зближенні.
Сіріус торкнувся його щоки, пальці змели пасмо волосся, ковзнули вниз по шиї — не поспішаючи, вивчаючи. Його доторки були легкими, обережними, ніби він боявся зробити щось неправильно.
Ремус не був упевнений, хто першим поглибив поцілунок. Можливо, Сіріус. А може, він сам, коли відчув, як його власне тіло тягнеться вперед, наче це було найприродніше, що він міг зробити.
Ремус відчув, як всередині все стискається й водночас розгортається. Він дозволив собі на секунду забути, ким вони були — не сусідами, не людьми, що дратували одне одного місяцями. Просто двома людьми в тихій кімнаті, де звучала музика, де світло було м’яким, а повітря — важким від чогось невисловленого.
Коли вони розірвали поцілунок, Ремус усе ще відчував тепло Сіріусових губ на своїх.
Сіріус подивився на нього — очі трохи розфокусовані, усмішка повільна, майже сонна.
— Мабуть, я міг би зробити гучну заяву про те, що ти тепер офіційно мене не ненавидиш, але… — Він нахилився трохи ближче, їхні носи майже торкалися. — Думаю, я краще просто поцілую тебе ще раз.
Ремус не заперечував.