Work Text:
~*~
Як ви вже могли здогадатися, всі випадковості, що трапились з нашими героями, не випадкові. І ось чому.
~*~
Азірафаель стояв поруч з Метатроном, все далі (і в фізичному і метафізичному сенсах) від місця, яке він так любив, і про яке так піклувався вже… цілу вічність… від істоти, яку… він усміхнувся, знов мимоволі торкнувся своїх вуст кінчиками пальців, поки ліфт підіймав їх на Небеса, і в нетерпінні пританцьовував аби тільки той швидше рухався.
Але ліфт повз угору так повільно, ніби його притримували якісь невидимі сили.
І от, нарешті, двері відчинилися і Азірафаелеві в очі вдарило світло – блакитно–біле, холодне, неживе. Чуже.
Остаточне рішення він прийняв десь між Стратосферою та Екзосферою, і сподівався, що все ще можна виправити, а потім він зробив крок із ліфта вслід за Метатроном і зупинився, майже зашпортався через невидиму перешкоду.
Метатрон обернувся до нього, окинув зверхнім поглядом, і театрально розкинувши руки в сторони, неначе хотів обійняти весь світ, напищено промовив:
– Ну, от ти і вдома!
– Тааак… – невпевнено відказав янгол, не в силах ступити більше ані кроку. – Я… еее… тут подумав… – він притис руку до грудей, самісінько до того місця, де має битись його серце.
– Що таке? – роздратовано запитав Метатрон. – Нема часу стовбичити без діла! На нас чекають великі справи! Ходімо! Мерщій!
– Мені треба… – Азірафаель замовк, вчасно прикусивши язика. Мабуть навіть занадто сильно.
– Усе, що тобі треба – є тут.
– Не зовсім, – янгол нарешті розправив плечі, – Метатрон розгублено кліпнув, – і ступив невеличкий крок назад, настільки невеличкий, що ніхто й не помітив, аж поки він не опинився поряд із ліфтом, який ніби цього терпляче й чекав, і навіть наче спеціально не зачинив за ними двері.
Він стрибнув у привітно розчахнуті Ворота Раю і судомно кілька разів натис кнопку передостаннього поверху.
– Що ти…?! – тільки і почув він, коли двері стрімко зачинилися і янгол відчув як в нього паморочиться в голові від швидкості, з якою ліфт рухався до низу.
– Вииибачте! – тільки і зміг вичавити із себе він.
~*~
На те він і незбагненний. Задум.
Тому, в ту саму мить, коли Кроулі мав створити Осяжний Всесвіт, хоча за Задумом Всесвіт також незбагненно неосяжний, в ту саму мить янгол Небесний, воїн Її Небесного війська, хоча він про це ще не знав, дуже поспішав на зустріч, на якій саме мав отримати нове, безперечно дуже важливе, завдання.
Але ось він почув голос… і подумав, що великої біди не трапиться, якщо він на хвильку відгукнеться, подивиться, кому там так нестерпно голосно потрібна допомога…
Якби ж він тільки знав…
Якби знав, то нічогісінько б не поміняв.
Адже те, що було далі – того вартувало.
~*~
Коли Кроулі приступив до роботи, роботи було безкінечно багато. Потрібно було створити основу основ: пил, газ, чудернацькі вихори і стрімкі потоки, дрібне каміння, врешті решт… Ви коли небудь створювали дрібне каміння з нічого? Ну, тобто не з нічого, звісно, а з підручної матерії, тобто іншої матерії, Темної, працювати з якою могли лише янголи вищого рангу. Такі, як він.
Кроулі дуже тішився й пишався (треба зауважити, що тоді це ще не було Смертним гріхом), та й пишався Кроулі не собою, а всім тим, що йому вдалося створити.
І тепер дивлячись на діло рук своїх, йому залишався всього лиш крок, один крок до створення чогось неймовірно грандіозного та неперевершено прекрасного!
Він обережно розгорнув останній із своїх сувоїв, згідно з якими працював уже… та хіба в таку мить час мав значення? Ні, звісно що не мав, бо ще зовсім не існував…
Він поглянув у креслення, яке відкрилося перед його золотавими очима і задумався.
Щоб здійснити те, про що йому казав сувій, йому потрібно було задіяти обидві руки… тоді як він повинен тримати сувій, щоб той не згорнувся у самий непідходящий момент?
Треба розуміти, що до цієї самої миті в Кроулі ніколи не виникало питань, як здійснити той чи інший план, бо він чітко знав і розумів, що має робити.
Він і зараз знає, в нього був Ключ, чи не так? Але…
Але цієї самої миті, як питання сформувалося в його вогняно–світлій голові, він побачив яскраву іскорку, яка стрімко наближалась і так само стрімко почала віддалятися…
А що якщо?...
Мабуть це і був той самий момент, що призвів до всіх жахливих подальших подій, включно з Вигнанням із Саду; Всесвітнім Потопом; гнівом Божим, коли впала Вавилонська вежа; походом Олександра Великого; загибеллю Помпей; розквітом і занепадом великих цивілізацій та імперій, разом з Єгипетською та Римською; Розп’яттям Сина Божого; хрещенням Київської Русі; хрестовими походами; чотирнадцятим (щоб його) століттям; вікторіанською епохою, коли Азірафаель остаточно схибився на книжках і стилі старомодного англійського герцога; та безсумнівно до пожежі в його улюбленій книгарні, коли Кроулі мало нерозвтілився від горя, бо подумав, що… хм, а це вже частина новітньої, постапокаліптичної історії, яка виключним чином почала текти в іншому, непередбачуваному напрямку…
Всього лише змах крила, всього лише погляд, всього один сумнів…
~*~
– Але я думав… я мріяв… ми мріяли…
– Ох, янголе, в тому то і річ: це ти мріяв, – без злості, натомість тихим, сумним голосом перебив Кроулі.
Демон сидів навпроти нього, на достатній відстані, щоб янгол не зміг, якби й захотів, навіть витягнутою рукою до нього торкнутися. Демонова поза, зазвичай сповнена вражаюче комфортної легкості та нахабної розслабленості, тепер просто волала про біль, напругу та відчай, які скували його тіло невидимими, проте тугими путами.
Він дивився своїми зміїними очима, не схованими за темними, незмінними окулярами, в яких янгол читав, як у відкритій книзі, несамовитий біль, якого завдав йому своїми діями, а ще різкими, а головне – неправдивими словами.
Азірафаель ширше розплющив очі, їх переповнив жах усвідомлення. Вуста його розімкнулися в німому крику, він в розпачі притис долоні до рота, та схлипнув.
– Все, про що мріяв я відтоді, як вперше тебе побачив, – заговорив Кроулі, коли відчув, що від янгола не доб’ється ані слова, – це ніколи більше тебе не відпускати, –вВін зітхнув і опустив очі. – Я все робив для того, щоб бути поруч із тобою, навіть коли, особливо коли, заперечував це. Після Падіння в мене відібрали все, нічого не лишилося, я був такий наляканий. Я був сповнений образи, болю, нерозуміння, ненависті. Та навіть тоді я знав, що витримаю це, бо згадав… згадав тебе, мій любий янголе, твої м’які, блакитні наче літнє небо очі; твою лагідну усмішку; твої теплі долоні… я почав сподіватися, мріяти навіть, що ти від мене не відвернешся, коли я спробую наблизитись, що я не буду настільки тобі огидний, що ти не захочеш мене знати… ти навіть гадки не маєш, що я відчув, коли ми разом стояли на стіні Едему, дивились вслід Єві з Адамом, і я тоді посмів уявити… ти стояв поруч, такий спокійно впевнений, тихий, теплий… ти закрив мене своїм білосніжним крилом… тоді мені так не вистачало тепла… було так порожньо…
– О, Богине! – знов схлипнув Азірафаель, не в змозі стриматись. Йому так багато хотілося сказати, але так мало слів існувало для цього. Він знав всі мови світу (окрім огидної французької) та йому забракло слів саме в цю мить, хоч би і французьких… Йому хотілося розправити крила прямо зараз, навіть якщо це буквально зруйнувало б цілий поверх його книгарні, де вони сиділи зараз, так близько, але водночас так далеко… він просто хотів загорнути Кроулі у свої крила, наче в теплу, пухнасту ковдру, пообіцяти, що ніколи більше не зробить йому боляче, не відштовхне, не залишить одного. Більше ніколи.
Він цього не робить, а Кроулі мов і не помітив його розпачу, говорить далі. І чим більше він говорить, тим сильніший біль в підребер’ї відчуває янгол.
– Я був готовий терпіти все що завгодно, будь–які покарання, будь–який біль і пекельні муки, бо знав, я завжди знав, що можу повернутися до тебе, сховатись від світу під твоїм крилом або сховати тебе під своїм, щоб ніхто і ніколи не зміг заподіяти тобі шкоди. Щоб тобі ніколи, ні за яких обставин не довелося страждати… Коли я усвідомив, що ко… – демон замовк так різко, ніби натрапив на невидиму стіну. Вочевидь, янголу не потрібні його зізнання, він вже відповів. Але. Нащо той повернувся? Та ще майже тієї ж миті, як пішов. Щось забув?
Кроулі повільно підвівся, не в змозі більше бути так неприпустимо близько до янгола, повернув голову в напрямку ліфта, який не так давно забрав його (чи його?) янгола від нього.
Рухи його були немов в маріонетки, яку смикають за нитки. Вони втратили пружність і легкість, з якою Кроулі рухався від початку часу. Наче йому важко, наче він зненацька відчув весь той тягар шести тисячоліть, які минули. Знесилений, втомлений.
Врешті, так воно й було. Тієї самої миті, коли він побачив, як двері ліфта зачинилися і забрали від нього єдину істоту, яка мала значення в цілому Всесвіті, тієї самої миті він би і впав під всім цим тягарем, якби не спирався ліктем на Бентлі.
Вона лагідно відчинила двері, коліна йому підігнулись і він просто впав в її м’які і прохолодні обійми. А потім він їхав, їхав не розбираючи дороги, і шкодував, що його очі не можуть пролити ні сльозинки. Бо змії не плачуть, не можуть. Дякую велике! Відтак він кричав, кричав щосили, кричав так голосно і довго, що легені запекло, в горлі зашкребло, і голос геть схрип…
А ще шкребло на душі. Він скривився, так, звісно, в демонів є душі – чорні, як і їх крила. Про це він теж шкодував. Шкодував, що не спромігся позбутись її. Насправді, її легко позбутись, просто треба стати “правильним" демоном, зробити стільки зла, скільки він зробив у своїх звітах, та… звісно, це не рахувалось.
Навряд попередження про втечу звірів з Ковчега, перетворення кіз на воронів, а дітей на ящірок, допомогу злиденній дівці викопувати трупи, можна вважати проявом найтемнішого демонічного начала…
Він з усієї сили вдарив руками по керму та миттю пошкодував про це, бо Бентлі помстилася йому прямо в обличчя подушкою безпеки, якої в неї зроду не було.
– Ауч!
Та це, незбагненним чином, привело його до тями. Він згадав, чому насправді так і не став “правильним" демоном.
Коли він вийшов з Бентлі, то зауважив, що стоїть прямісінько біля книгарні, на вулиці пиріщить справжній дощ, а навкруги ні душі…
Кроулі дивився на привітно розчахнуті двері ліфта та червоне світло, що мерехтіло всередині його кабіни.
– Що в біса ти зробив…
– Так, аварійна зупинка. Ліфт на технічному обслуговуванні у зв'язку з аварійною ситуацією, – Азірафаель із вдячністю вхопився за іншу тему, бо йому все ще перехоплювало подих від усього, що він щойно почув.
Кроулі відчув його наближення, як і завжди відчував, але примусив себе стояти на місці нерухомо.
– Я так винен… – почув демон ледве помітний шепіт. Волосся на загривку стало дибки. – Я був таким егоїстом – сліпим, упертим, вузьколобим. Я зовсім не цінував того, що мав. Не цінував тебе. Завжди вважав, що правий, бо… – він замовк, Кроулі залишками волі, яка ще жевріла всередині, примусив себе мовчати, він все сказав. Ну, майже. Але для цих слів ще зарано, йому мстиво хотілося, щоб янгол трохи постраждав. Азірафаель зітхнув. – Бо ти демон.
“Ну, звісно!"
– Ти апріорі не міг бути правий, все що я робив це протистояв тобі, як мені і належало, поки… не перестав. Поки не зрозумів, що це боляче, бути правим. Боляче завжди чекати підлості, боляче не бачити тебе століттями через дитячу сварку, боляче… відштовхувати тебе…
“Але ти постійно це робив!”
– Я постійно це робив, тепер я знаю, мені так соромно… – Кроулі зітхнув, з полегшенням чи з болем, важко визначити, коли все всередині болить від зради. Але це все ще працює, він усміхнувся, тією самою кособокою усмішкою, яка так тішила янгола… колись. Їх заборонене, не висловлене, але від того таке солодке вміння читати відголоски думок одне одного.
От тільки Кроулі, здається, був успішніший у цьому. Хоча кого він обманює, тоді б він знав, що Азірафаелю не потрібні його почуття, адже вони не… – Пробач, – голос янгола, такий рідний, тихий, збив його з думки.
“Ну, авжеж. За що саме?”
– За те, що зрадив тебе. За те, що був поганим другом, поганим партнером, поганим янголом. Врешті я був не вартий тебе, та й все ще не став. Я б волів не казати того, що сказав; не робити того, що зробив; не бути таким егоїстом. Волів би слухати тебе, чути тебе, бути для тебе, а не для них, – Кроулі почулося, чи це відраза в янголовім голосі, – бути тим, кого ти…
“Скажи це, янголе, бо мені забракло духу”
– Кого ти покохав… я був паскудним створінням, навіть не знаю, як ти міг в мене закоха…
– Бо ти – це ти. – Кроулі не витримав! Янгольського терпіння в нього більше не було, та й залишки демонського змило розпачем! Він розвернувся до янгола всім тілом та вперіщив некліпаючий погляд в янголові очі. Кого завгодно це б злякало, але не янгола. Він просто дивився у відповідь, своїми незбагненно великими блакитними очима та думав про демонові руки. Його руки, о, ці прекрасні довгі пальці на них, повернулися до життя, Кроулі ледве усвідомлював, що робить це. – З усіма твоїми недоліками, примхами, талантами, вміннями, – демон скорчив гримасу, – ангельською чарівністю та чистотою. Я любив тебе завжди! Я полюбив тебе в ту мить, коли ти без зайвих слів допоміг мені запустити Всесвіт! Пам'ятаєш? Рівно о 9:13 ранку! Саме тоді! Чистий, світлий, ти забув про все, про своє призначення, про свій шлях, з якого я тебе так віроломно висмикнув!
– Точно… – янгол вкотре витріщив розгублено очі, – тоді я так і не отримав завдання.
Відтоді минуло трохи більше шести тисячоліть, а йому так ніхто й не нагадав про це. Та зараз це вже не мало ніякого значення. Нічого більше не мало значення, тільки засмучений демон навпроти, якого він зрадив.
Демон, заради якого він одного разу спустився в Пекло, хоча не зовсім довіряв пророцтву чотирьохсотлітньої відьми, але заради Кроулі він був готовий на що завгодно. Навіть спуститись в Пекло ще раз.
~*~
Примітка на полях, на які ніхто ніколи не звертає увагу:
Ти про це не здогадуєшся, янголе, та ніколи про це не дізнаєшся, але це мало значення. Те, що ти тоді не отримав завдання. Це мало величезне значення, як непомітний змах крил метелика, яких тоді навіть не існувало. Це визначило весь подальший сценарій аж до сих пір. Залишилось тільки…
~*~
– Я злякався, – вирвалось в янгола. Він опустив свою вже простягнуту до демона руку, та відступив на крок назад. – Коли ти поцілував мене, я так сильно злякався! – Відчай, який випромінював янгол в цей момент, можна було намастити на хліб, якби той був під рукою. – Я… думав, що вчиняю правильно.
“Як і завжди, я знаю”
– Думав, це захистить тебе від Кари Небесної, вона ще те стерво… А тоді, поки цілу вічність піднімався до гори, відчув, як обірвався зв’язок. Наш з тобою зв’язок, стало так боляче, наче його відтяли тупим лезом…
Азірафаель більше не міг стримувати сліз, вони стрімко покотилися по його щоках, падаючи до ніг. Гарячі, кришталево чисті янгольські сльози.
Серце Кроулі ледь не зупинилось. Він стрімголів кинувся до нього, навіть не спинившись, коли ці сльози, які ніколи не мали пролитись, потрапили йому на пальці. Адже сльози янголові – це свята вода. Йому було байдуже, аби тільки його янгол не плакав.
– Пробач, пробач мені, благаю… – шепотів янгол, поки Кроулі безуспішно намагався витерти йому лице. – Я так винен перед тобою, я не знаю як спокутувати свою провину, пробач мені…
Кроулі з обережністю, на яку він тільки здатен, торкався янголових щік, гладив їх великими пальцями та врешті полишив свої спроби зупинити янголові ридання, натомість просто притис його до себе. Вдихнув повними грудьми. Запах, такий сильний і такий рідний, знайомий, коханий. Пальці занурилися в світлі кучері на маківці та ніжно пестили, немов дитя.
– Не плач, прошу тебе, мій янголе, – аж тут він зрозумів, що не відчуває болю, немає опіків, взагалі немає слідів, ну, окрім того, що він тепер увесь мокрий, аж до п’ят.
Він ласкаво, але наполегливо відсторонив янгола від себе, бо той опирався, але рук не прибрав. Пальці все ще лагідно куйовдили волосся янголові на потилиці:
– Поглянь на мене, – Азірафаель не смів дивитися. Сльози, гіркі і такі гарячі, продовжували котитися з його очей. – В ім’я Всевишньої, поглянь на мене…
Азірафаель підкорився і розплющив очі та знову мертвою хваткою вчепився в демонів піджак.
– Ось так, – Кроулі всміхнувся. – А тепер слухай. Мені немає за що тебе пробачати. Я не тримаю на тебе зла і ніколи не зможу. Ти єдиний, янголе, заради кого я зрушу з орбіт цілі світи. Це я винен. – Янгол замотав головою, – мені просто треба було раніше тобі зізнатися. Я занадто довго думав і не усвідомлював своїх почуттів. Подумати тільки, смертні розкрили мені очі! – Демон засміявся. – Це завжди був я. Це я підбурював тебе робити огидні для янгола речі, це я вигадав, що ми маємо працювати разом, або ти замість мене, бо я хитрий, лінивий, старий змій…
– Ні, будь ласка, любий… – янгол нерішуче доторкнувся до теплих пальців, все ще не знаючи, чи має тепер право до нього торкатися взагалі. Підвів на нього червоні, заплакані очі. – Любий мій, якби я тільки не був таким бовдуром. Господи, це так легко: я кохаю тебе, Кроулі, кохаю! – схлипнув знов. – Пробач мені, що так довго був сліпцем. Пробач, що відштовхнув тебе, пробач, що змусив відчути себе непотрібним… не коханим. Це неправда, ти потрібен мені! Так сильно потрібен! Пробач…
Янгол випростав руки, наплювавши на умовності, заборони і права, та нарешті обійняв його, свого демона. Господи, так! Демона, якого він кохав і хотів понад усе!
Знахабнівши, янгол поцілував його в теплу та пульсуючу місцинку під щелепою. Це все куди він зміг дотягнутися губами, бо Кроулі так сильно стис його в обіймах, що він майже зойкнув він несподіванки і задоволення.
Все таки, як же це приємно знову мати тіло, своє тіло, хоч розвтілення й було швидкоплинним, він хоче назавжди мати змогу ось так торкатися істоти, без якої більше не тямить свого існування.
Кроулі не хоче знов ставати янголом. Добре, це нічого, тоді Азірафаель стане демоном, стане ким завгодно, аби бути поряд з ним. Або вони негайно втіляться у солов'їв, щоб навіки співати разом на Землі; або у вовків, десь у тундрах Галіфрею, щоб кохати один одного до кінця часів; або в котів, щоб разом ганяти голубів на Альфі Центавра; або…
– Або залишимо все як є, мене це влаштує, – муркоче Кроулі, цілує його в ніс, в щоку, в його солоні від сліз вуста.
Вони занадто зайняті в цю мить, яка здається зупинилася для них, але не для всіх інших, і ніяк не можуть побачити, що аварійний вогник у Ліфті (так, тепер з великої літери “Л") перестав миготіти; його двері захряснулись та волею Небес (звісно ні, просто хтось нагорі нарешті дочекався своєї черги і натис кнопку виклику, ну) той поїхав собі геть.
Щоб через мить знову розчахнути їх, випускаючи назовні розлючених янголів на чолі з Метатроном. І тоді сталося те, чого не передбачила навіть Агнеса Псих, навіть у другому томі своїх пророцтв:
був Голос і він мовив:
Непереборна сила – сила Кохання.
І всі (на чолі з Метатроном), хто тоді дивився на вікна книгарні, згадували, хоч і неохоче, що було боляче туди дивитись, і не тому, що вони бачили там якісь безсоромні, мерзенні дійства чи ще щось таке, а тому, що не бачили взагалі нічого, бо настільки всеохоплююче чистого, живого світла немає навіть у Раю.