Work Text:
Повітря в коридорах будівлі було густе від пилу й запаху бетону. Кожен крок лунав глухо, ніби сама конструкція намагалася попередити: часу мало. Світло аварійних ламп тремтіло, відкидаючи на стіни ламані тіні.
Ізуку дихав нерівно, стискаючи в руці пристрій сканування.
— На цьому поверсі ще живі… троє! - сказав він, намагаючись перекричати тріск у стелі.
Кацукі різко озирнувся:
— Балки не витримають! Виводимо зараз!
Підлога під ногами здригнулася — слабко, але цього вистачило, щоб у Ізуку всередині все стиснулося.
— Вона… рухається швидше, ніж прогнозували, - прошепотів він.
— Чорт, - Кацукі клацнув язиком. - Деку, не думай! Дій!
Вони знайшли людей у кутку сходового майданчика: жінку, чоловіка і підлітка. У всіх — страх в очах та білий пил на волоссі. Чоловік ранений.
— Ми вас витягнемо, - твердо сказав Ізуку, допомагаючи підвести пораненого. - Довіртеся нам!
Будівля знову затремтіла. Уже не попереджувально — загрозливо.
— Вікно! - гаркнув Кацукі. - По одному!
Він розбив скло, холодне повітря різонуло обличчя. Внизу — миготіння ліхтарів, крики рятувальників.
Перший. Другий. Третій.
Останнього Ізуку штовхнув майже силою.
І в ту ж мить світ розірвався.
Гуркіт був глухим і всепоглинаючим. Повітря вибило з легень, світло зникло. Ізуку вдарився боком об щось тверде, біль прострелив до самого плеча.
Тиша прийшла раптово.
Потім - кашель.
— …Качан? - голос Ізуку був хрипкий, ніби не його.
— Деку! - пролунало зовсім близько. - Ти поранений, не рухайся.
Темрява була абсолютною. Вона тиснула на очі, на думки. Пил забивав горло, дихати було важко.
Ізуку обережно поворухнув пальцями — ті слухалися. Але ребра різали болем.
— Ми… під завалами, - констатував він, змушуючи себе думати чітко.
— Я знаю, - відповів Кацукі. Його дихання було важким. - Над нами плита. Зрушиш — і все піде вниз.
Ізуку на дотик знайшов телефон. Екран світився слабко, тріснутий, але живий. Пальці тремтіли — від адреналіну, від холоду, що повільно пробирався крізь костюм.
SOS. Геолокація.
— Відправив…
— Добре, — Кацукі ковтнув.
Час перестав мати значення.
Холод прийшов не одразу. Спочатку — легке поколювання, ніби тіло просто втомилося. Потім — тремтіння, яке не вдавалося зупинити.
— Качан… - Ізуку намагався зосередитися. - Тут… дуже холодно.
Кацукі стиснув зуби:
— Я теж відчуваю.
Він озирнувся, оцінюючи простір. Повітря ще надходило — десь були щілини. Але будь-яка іскра, будь-який вибух могли перекрити кисень остаточно.
— Я не можу гріти нас вибухами, - тихо сказав він, більше собі ніж Ізуку - Не знаю, що над нами.
Ізуку кивнув, хоча через темряву Кацукі цього не бачив. Лише міг почути шуршання його костюму від руху.
— Тоді… інший спосіб.
Він обережно посунувся ближче, стримуючи стогін. Кацукі одразу зреагував, притягнув його до себе, накривши корпусом настільки, наскільки дозволяли уламки.
— Тримайся, не засинай - пробурмотів він. - Я тут.
Тіло Кацукі було теплим. Не гарячим, але живим. Це тепло повільно розганяло крижаний страх.
— Пам’ятаєш, як нам казали… - Ізуку говорив тихо, щоб не витрачати повітря. - У горах так виживають.
— Мгм - буркнув Кацукі.
Вони переплелися ногами і руками. Дихали в одному ритмі. Кожен видих ставав трохи теплішим.
— Качан… — після довгої паузи. - Тобі страшно?
Ізуку чув страх в голосі Кацукі коли тільки прокинувся. Він завжди міг читати Бакуґо, як відкриту книгу.
Кацукі мовчав кілька секунд:
— Я злякався не тоді, коли будинок падав, а коли побачив, що ти не рухаєшся.
Ізуку завмер.
— Вибач..
— Не смій, - різко, але тихо перебив Кацукі - Зараз усе добре.
Кацукі опустив лоб до його скроні і продовжив:
— Просто… більше так не зникай.
Ізуку обережно стиснув його костюм пальцями.
— Я тут. Я з тобою.
Холод все ще був, але вже не здавалося, що він переможе.
Десь далеко — сирени. Десь зовні — морозний вечір.
А тут, під завалами, двоє трималися одне за одного, не даючи темряві забрати тепло. І віру.