Work Text:
Віктор збирався сказати Джейсу.
Він зайде у ці двері і скаже Джейсу.
Віктор видихнув, намагаючись заспокоїтися: усе його тіло мілко тремтіло, ніби від надмірної дози кофеїну, а серце шалено калатало в грудях.
Він штовхнув двері до лабораторії.
– Ну, доброго ранку, Спляча Красуне, – моментально зреагував на його появу Джейс. – Ти добре відпочив? Чи ти знову зранку був на якихось процедурах?
Віктор завмер на місці, наче невпевнений, куди йти, у їхній власній лабораторії. Його руки і ноги раптом стали слабкі і важкі.
Джейс був у доброму гуморі. Чи варто було Віктору його псувати? Він міг би просто посміхнутися, кинути якийсь жарт у відповідь, і день би пройшов, як зазвичай. Він міг би змовчати так само, як робитиме це з іншими.
У нього досі був час.
Але Джейс на це не заслуговував, він був не такий, як усі інші. Він, мабуть, однаково помітить все дуже скоро й сам… Зниження продуктивності в роботі, постійна втома, зміни у зовнішності…
Віктор зітхнув.
– Так, я ходив до лікаря, – відказав він тихо. Його тон різко контрастував з бадьорістю Джейса.
Віктор сходив до лікаря.
Лікар сказав йому точно те, що він очікував почути.
Джейс, очевидно, помітив його настрій. Він повернувся в своєму кріслі.
– І що? – спитав насторожено. – Ти ж постійно це робиш.
Останню фразу він знову спробував промовити весело, ніби кажучи “нічого ж страшного не сталося, лікар, то й лікар!”
– Джейсе… – Віктор запнувся, намагаючись зібратися з силами, щоб вперше вимовити фразу вголос. Він не так планував це сказати. Він збирався сказати це коротко, прохолодно і просто, майже байдуже, як просту істину, якою це й було. – Я помираю.
Віктор прошепотів це і вийшло надломлено, перелякано і жалюгідно. Він відчув, як повітря застрягло в горлі, не даючи вдихнути, і як очі зрадницьки запекли.
Джейс піднявся зі свого місця, тихо кладучи всі інструменти на стола. . Його обличчя скривилося у масці нерозуміння і страху.
Віктор не мав би так реагувати, він мав би очікувати цього, він і так знав про це глибоко всередині і без озвученого діагнозу… Враховуючи усі обставини, це диво, що він дожив до своїх років…
– Я не знаю… – промовив Віктор хрипло, відчуваючи, як страх фізично згинає його спину, ніби тяжкий камінь. Він щосили вчепився у свою тростину – свою останню опору. – Думаю, це через токсичні викиди у Зауні…
Віктор не думав, він знав напевне. Він поняття не мав, чому виправдовувався за те, що захворів.
Він підведе Джейса. Джейс не зможе нормально виконувати роботу – хвилюватиметься за Віктора, думатиме, що Віктор не здатен працювати… Джейс заборонить йому працювати над Гекстеком.
– Вік, – Джейс поклав свою величезну теплу долоню на Вікторове плече і притягнув його для обіймів.
Відчуття було дивне.
Віктор не обіймав нікого роками.
Він не думав, що заслужив на це. Не зараз, коли він ледве міг вдихнути, коли він розклеївся, замість того, щоб показати, що цілком дієздатний, щоб довести Джейсу, що це нічого не змінює.
Віктор поклав свої долоні Джейсу на лопатки.
Він не хотів помирати. Він не хотів помирати і цей тваринний страх, це почуття безвиході з’їдали його живцем.
Це було нечесно. Він міг ще стільки всього зробити.
– Ми щось придумаємо, – тихо сказав Джейс раптом і те, як його спина підіймалася і опускалася під час дихання здалося Віктору на диво заспокійливим. – Ми побудували Браму – тепер Гекстек увесь наш для наших досліджень… Ми знайдемо спосіб.
Це було егоїстично, Віктор мав би відмовитися. У них однаково може не вистачити часу. І так, це саме те, з чим Гекстек мав би домогти, але Віктор таки буде сповільнювати Джейса. Він мав би зібрати свої речі і піти з лабораторії просто зараз. Він мав би дати Джейсу можливість знайти нового партнера – когось розумного, сповненого нових ідей, сповненого життя.
Віктор знав чудово, що ніколи такого не скаже. Він зубами триматиметься за те, чого вже досяг – краще померти тут у лабораторії, працюючи над чимось важливим, ніж…
Джейс продовжував тримати його, притискаючи до своїх грудей.
Віктор дав собі дозвіл сподіватись.