Work Text:
Прохолодне повітря, простягаючись через відчинене вікно, поволі наповнювало кімнату. Ледь видимі промені сонця хоч якось освітлювали сіру, безбарвну спальню. Вона здавалась такою пустою: ніби завмерла у часі, відколи власниці не було вдома.
Рожевий світанок показувався з-за горизонту, звертаючи увагу дерев та рослин на себе. Землю окутав густий туман, що захопив у свої чари осівшу росу на траві. Десь далеко був чутний спів ранніх птахів, що шукають чим поживитись.
Було холодно. Зимно, навіть. Цей холод осідав у легенях, наповнюючи їх свіжістю та ріжучим болем.
Вже скоро почнеться звиклий день Свей. Вона застелить свою білу постіль, обере одяг на подальший день та приступить до втомлюючого макіяжу, аби приховати себе справжню.
Ах, точно. У цьому вже немає потреби.
Вона вже не перебуває на загадковому Белостейні. Не приховує свою особистість за вигаданим образом чоловіка. І ім‘я її більше не Свей, а Марта Бегамфіл.
Скільки ночей минуло відколи скінчився суд на острові? Який вирок винесла суддя?
Чи вдалось леді Датурі повернути свою спадкову владу на острові та вихопити її із міцно стиснутих рук Роузмері?
Марта заварила собі каву. Благо хоч щось лишилось вдома після її від‘їзду. Із горнятка здіймалась пара, яку було чудово видно під осяйними променями сонця. Дерев‘яна підлога скрипіла під ногами, тривожачи мовчазну гармонію на кухні.
Дивне почуття осіло у серці Марти. Воно ворушило найдальші осередки власної душі, лишаючи неприємний слід. Вона зрозуміла: вже давно вона не зустрічала світанки на самоті. Поруч із нею завжди була одна мовчазна відлюдниця, що своєю усмішкою змушувала серце Марти спинятись.
—Пам‘ятаєш, леді Датура?—подумала вона.—Колись ти не вітала ранки одна. І вечори не зустрічали тебе на самоті. Пам‘ятаєш, коли поряд була я?
Марта чудово пам‘ятала ці миті. Різнобарвний Белостейн жвавішав від раннього сонця, квіти та рослини прокидались від нічного спокою, простягаючи свої пелюстки до жовтогарячих променів. Яскравий запах плодів дерев та квіткового пилку надовго осів у неї в пам‘яті. Зранку на балконі її завжди чекала Датура. Вони перекидались кількома словами та подовгу вдивлялись на далекі краєвиди острова. У них не було потреби у довгих розмовах, тиша уже давно все сказала.
Датура ніколи не довіряла їй повністю. Навіть після того, як Марта принесла щоденник Роузмері із головними доказами, її все ще тривожили сумніви. Та Свей не могла її винити, хоч і була готова доказати свою вірність тисячу разів, якщо леді цього забажає. Марта не могла довіряти навіть самій собі. Щоразу дивлячись у дзеркало вона бачила обличчя чоловіка, а не своє власне. Вона хотіла розповісти Датурі про те, що людина, яку вона бачить - образ, та все ніяк не наважувалась. Розповівши про свою таємницю, вона б остаточно втратила її і так неповну довіру, чи не так?
Марта розгублено подивилась на сусідній стілець. Ні, там, звісно ж, нікого не було. Сьогоднішній ранок вона й справді зустрічає сама. Зітхнувши, вона лишила на кухні остигшу каву.
Вона поглянула на свою кімнату. Ліжко так і лишилось незастеленим, на столі осів сірий шар пилу. Нерозібрану валізу так і лишили стояти коло столу зі вчора. Марта взяла валізку та, поклавши на ліжко, відчинила її. Всередині були акуратно складені речі: одяг, її пістоль та ще кілька дрібничок. Вона згадала, що так і не забрала з острова свій щоденник, оскільки його було використано як доказ у суді. Їй запропонували пізніше відіслати щоденник поштою, та вона відмовилась, оскільки не хотіла надавати свою адресу. Марта поволі почала розбирати свої речі, як раптом помітила невелику квітку, заховану під шарами складеної сорочки.
Це була фіолетова квітка, та сама квітка, яку їй подарувала леді Датура. І та сама квітка, через яку її вкусила та отруйна бджола, коли вони вечеряли.
—Я й досі пам‘ятаю,—згадує подумки Марта,—як ми прогулювались садом у той вечір. Ти нахилилась до куща, а потім повернулась до мене із цією квіткою в руках. Ти підійшла до мене, близько-близько, та заправила її мені за вухо. І на обличчі у тебе знов з‘явилась ця усмішка, ах, ця усмішка! А ти пам‘ятаєш про той вечір, леді Датура?
Марта ще кілька хвилин роздивлялась знайдений нею дарунок, крутила його між своїх пальців. Деякі пелюстки зморщились та згорнулись, та все ж квітка досі виглядала красиво. Вона повернулась до столу та на деякий час лишила квітку там.
У повітрі літав пил. Марта сіла на ліжко, вдивляючись у дерев‘яну підлогу. У голові досі пустка та незліченні згадки про минулі дні.
Скільки спогадів довелось лишити на окутаному туманом Белостейні! Але всі спогади та миті рано чи пізно добігли б кінця: одні раніше, а інші - пізніше. Проте кінець цієї шаленої історії лишився би тим самим - Датура в той чи інший спосіб уклала б домовленість за спиною Свей і це, звісно, призвело би до замаху на вбивство останньої. І Марті ні в чому її звинувачувати: хто вона для леді Датури? Очевидно, що не більше ніж пересічна знайома, на дорозі її життєвого шляху. Людина, яка запропонувала допомогти, і чиєю допомогою вона охоче скористалась. Їй було ні на що надіятись від самого початку, та ці дурні думки все ще є у найтемніших куточках її розуму.
Можливо, якби їх стосунки не будувались на брехні, із них вийшло би бодай щось?
Марта похитала головою у спробах позбутись від нав‘язливих дум. Ці надії - марні, тож варто вже нарешті про них забути! Але щось у серці так боляче колить, нагадує про себе щоразу. Вона знову подивилась на квітку. Кілька пелюсток впали на вкритий пилом стіл.
Сонце за вікном вже встигло піднятись, купаючи кімнату у яскравому світлі. Марта підвелась, аби зачинити вікно - у кімнаті було достатньо прохолодно.
Ще довго у неї в пам‘яті будуть витати спогади про повний барв Белостейн. Але скільки б не майоріли його кольори у згадках, Свей назавжди запам‘ятає справжню спадкоємицю острова. Її мовчазна та повна таємниць натура ніколи не відштовхувала Марту, а навпаки - лише змушувала бажати збагнути, як найбільшу загадку. Чим були сповнені її думки? Що вона справді думала про неї, про Свей? Ці таємниці так і лишились у межах острова, задалеко, аби їх можна було зрозуміти.
У голові знову постав образ блідої леді Датури. Вона була так близько, усього на відстані витягнутої руки. Її губи знову скривились в усмішці, та вже не усмішка так цікавила Марту. Що ховається під її маскою - ще одна нерозгадана таємниця.
-Ти ніколи не розповідала мені про це. Та що саме ти приховуєш за своєю вуаллю, леді Датура?