Work Text:
Здається все колись повинно було закінчитись: захід сонця, налитий персиковим кольором, теплий вітер, запах вишневих квітів під прохолодним дощем. Але твоя посмішка досі тривожить мої думки. Я заплющую очі і бачу щирість. Таку теплу, що під шкірою підіймається жар. Якщо тримати їх закритими трохи довше, повертаються твої дотики, тихий голос.
Ти був рівнозначний спокою, лише з яким я міг засинати, коли світ повертав мене до реальності. І я ступав у новий день з тим стоїцизмом, до якого ти мене привчив.
« Не витрачай сили на те, чого не можеш контролювати.»
Я знаю: ти закладав у ці слова більше, ніж я тоді чув. Мої емоції як американські гірки у старому парку за містом чи стихійні біди на західних континентах — такі ж різкі та несподівані. Вони поглинали повністю. Трусили аж до запаморочення у голові. І ти це знав. Приймав це... Ти приймав мене. І залишався.
Часом я думаю, що був егоїстом. Це було важко — жити поруч зі мною. Навіть якщо ти не казав про це. Мені теж іноді з собою важко, але з самим собою не посперечаєшся, не розділиш драйвову пісню, не поділишся тишою... Це не так, як із тобою.
Ти сміявся з моїх абсолютно не смішних жартів, навіть тоді коли вони були настільки абсурдними, що я ловив засуджуючі погляди оточення. Ти стояв горою за мої безглузді ініціативи самовираження через нестандартний вигляд, чи поведінку і ніколи не намагався змусити мене бути кимось іншим. На питання «чому?» ти лише цілував мене в скроню та йшов варити каву. А я засинав кожної ночі з думкою, що не заслуговую на тебе.
Мій страх танув у твоїх ласкавих руках. Я міг дихати, бо знав: де би не був повернуся додому — до своєї душі, свого місяця, свого друга, коханого... До сім’ї.
І нічого більше не треба було для щасливого кінця, але в кожній казці є свій біль.
Нашим болем стали мої емоції. Вони опікали не лише мене; залишали слід у нашій вітальні, ванній, на кухні. Вони бриніли розбитим посудом, ображеним криком горлом, кулаками на столі. І я був впевнений, що одного разу ти знесеш петлі дверей, якими я відгороджувався від тебе, теліпнеш мною як плюшевою іграшкою. Бо я бачив дикий вогонь у твоїх очах — той, що міг спалити все місто до тла, але ти гасив його мовчанням. І від цього боліло більше.
Ми сиділи по різні боки уявної стіни. В болючій тиші з гарячим гупанням серця всередині. Про що ти думав тоді? Чи бачив ти тоді наш кінець? Можливо, ми завжди були лише вигадкою.
Якщо це було таким важливим — чому ми заповнювали прогалини мовчанням?
За вікном співали птахи, гуділа дорога та кричали діти, а в голові був білий шум. Думки швидко покидали мене і я міг лише безконтрольно витріщатися на стрілки годинника на стіні. Секунди перетікали в хвилини, хвилини — в години. Безперервне тікання ставало тактом руйнування. Я чув як сиплеться все навколо.
Сварки з тобою різали без слідів, але глибоко. Руки швидко хололи від розуміння. Таке іноді буває.
І ми ті хто ми є. Цього абсолютно не змінити. Вони казали «ви так пасуєте до себе», а ми лише топили один одного у власних страхах. Як по-людськи.
Я бачив втому на твоєму обличчі, в очах, які справді любив. Вони більше не блищали, а ми зависли десь над дном, не знаючи, як називається цей відчай.
Я думав, що з нами ніколи цього не станеться, але, здається, пізно гнатися за часом, що давно витік крізь щілини які ми так і не встигли побачити.
Чи ти міг би знову уявити собі такий сценарій? Мої пальці замерзли, а я друкую тобі повідомлення кінчиком носа.
Та зрештою ніхто нікого не чекає і світ далі виштовхує нас на поверхню. Ти більше ніколи не відповіси на мої дзвінки, і я не спробую знайти тебе серед натовпу.
А якби всі наші спроби не були марними? Чи страждали б ми колись так само? Якщо ти міг закінчувати за мене речення — немає чого так цього цуратися, можливо наш зв’язок був набагато глибшим.
І коли у наступному житті, нам судиться знову зустрітись — я буду ближче. Ближче ніж від місяця до землі. Ким би не була написана наша історія — я зламаю всі закони всесвіту, щоб досягнути тебе. Бо у всій темній галактиці лише наші очі можуть так блищати.
І я це пам’ятаю .