Chapter Text
Травень у місті завжди пахне по-іншому. І я люблю його найбільше. Це не та сирість і бруд, що супроводжують тебе на початку весни. Чи пил із запахом першого цвіту, коли погода ще мінлива. Травень пахнув теплом і зеленню. Усе навколо нарешті було живим, а не лише прокидалося. Саме у цей час весь світ стає трохи наївнішим та світлішим. Ніби зійшов зі сторінок дитячої казки. А там і до літа не довго. Знову грітися на сонці й не думати про майбутнє. Адже найбільша твоя проблема в той час – вирішити, що ти хочеш на вечерю.
Сьогодні теж було так. Вечір, коли йшов зі школи, а кожен мій крок здавався надто гучним у цій тиші. Тому я не поспішав та насолоджувався теплом останніх промінчиків сонця, що фарбувало золоте небо. Можливо, мене мала б насторожити ця тиша, але я був настільки поглинений власним світом безтурботності, що просто не хотів цього помічати.
Зазвичай на цій вулиці вирує життя. Діти, що бігають з м’ячем, хтось порається в саду та милується своїми квітами, або вигулює домашніх улюбленців. Але і я повертався сьогодні пізніше ніж зазвичай. Мабуть, просто пропустив цей час.
Надто спокійно… Я помітив це краєм ока. Подумав, що просто тінь від дерева чи антени. Сонце ще ледь-ледь виднілося, тож не дивно, що воно заламує форми. Але дерева не рухаються так. Наче бояться, що їх хтось помітить чи спіймає.
Я зупинився, розглядаючи квіти біля доріжки. Вдавав, що дивлюся саме туди, а сам вичікував моменту, щоб краще розгледіти “її”. І це спрацювало. Щось незрозуміле тягнулося за інший край будинку. Занадто густе для води. Занадто неоднорідне, щоб бути чимось живим. Матерія сховалася за стіною і лише тоді відкинула справжню тінь.
Я дивився просто на неї. Як з незрозумілої тіні на траві вимальовується силует людини, а на місці де щойно повзла та речовина, залишився огидний мокрий слід. Я рушив далі. Спочатку повільно. Потім швидше. Доки не зрозумів, що біжу.
Зупинився лише коли переступив поріг свого будинку й дозволив страху себе наздогнати. Нехай краще тут, ніж на порожніх вулицях, де мене ніхто не почує. Я вдихнув та затримав дихання, а після довго видихав, намагаючись зосередитись на цьому. Це допомогло на деякий час. Принаймні я зміг продовжити свою рутину та не виглядати дивно перед іншими.
Але від нічних роздумів це не врятувало. Мене не мало там бути. Я став свідком чогось жахливого. А свідки довго не живуть… Принаймні так кажуть. Проте, що такого дивного може бути у будинку самотньої жінки? Я часто бачив її у садку. Чи коли та шукала своїх любих котів. Чи може бути хоч шанс для існування чогось… ненормального там? Сумнівно. Усе у цьому світі можна пояснити. Особливо у такому затишному місці як те. Та і це “щось” могло бути лише витвором моєї уяви. Парейдолія. Нічого нового чи незвичного. Я ж вивчав це лише пару днів тому. От і наявний приклад.
І я вірив у це. Деякий час. Принаймні намагався змусити себе.
Але, як не крути, людська цікавість завжди бере гору. І цей випадок не був виключенням. Хоч страх зник, але я продовжував кидати погляди на той будинок, коли вранці йшов до школи. Чи коли повертався. Зупинявся неподалік, щоб позаглядати на подвір’я. Мені хотілося довести собі, що це просто співпадіння чи мені здалося. А якщо ні, то знайти логічне пояснення. Чомусь думки не полишали мене. І моя інтуїція не підвела. Я знайшов те, що так довго шукав. Доказ.
Я проходив повз будинок, коли помітив на асфальті слиз. Той самий слід, що був тоді на траві. Ледь не наступив на нього. Він тягнувся на ніжку паркану, а там вже виблискувало маленьке волокно. Я зібрав трохи слизу в маленьку коробочку швидше, ніж встиг подумати. Лише коли лежав вдома на своєму ліжку та розглядав коробочку, сумнівався чи варто мені взагалі радіти цьому. Та і що я маю робити з цим?
Це справді викликало страх, адже хто його знає, можливо, ця речовина взагалі отруйна? Але я не хотів думати зараз про це. Мене тішить те, що мені не здалося та я не сходжу з розуму. Хіба цього не достатньо?
Проте все рівно це задоволення не триватиме довго. І тоді я збагнув, що маю зробити з речовиною. Я взяв його із собою до школи й довго крутився коридором біля кабінету. Чекав, щоб людей стало менше і я міг залишитися сам на сам з Мегамозком нашої школи.
Я відчинив двері та пропустив дівчину, що виходила з лабораторії. Вона мило посміхнулася мені та поспішила до подруг на іншому кінці коридору. Тепер настав мій час.
– Який зосереджений. Якщо я чхну, ти мене зненавидиш? – замість привітання сказав я.
Було трохи дивно заходити до лабораторії з власної волі. Зазвичай буваю тут лише на заняттях, або щоб взяти потрібні для уроків матеріали. Хлопець, що сидів за столом, навіть не спробував подивитися, хто зайшов у кабінет.
– З шансом у десять мільярдів відсотків – так, – він підняв пробірку та похитав речовину в ній і та змінила колір ніби за командою. Я нахмурився. Можливо, я не настільки вмілий фокусник, як думаю. – Чого тобі треба, Менталісте?
Я посміхнувся, коли він назвав мене так. Зазвичай люди жартують про фокусника чи плутають це з ілюзіоністом.
– Жорстоко.
Я підійшов ближче до столу, розглядаючи усе приладдя. Робота тут справді кипіла.
– Нічого такого. Просто цікаво стало, – відказав я, коли помітив, як червоні очі прикипіли до мене. Я прибрав руку від однієї з колб. Погляду було достатньо, щоб я не брати нічого до рук. Ще зникне.
Раз погратися у вченого не вийде, доведеться одразу перейти до справи. Я підтягнув стілець ближче до себе, та розвернув його.
– Сенку, – покликав я, коли перекинув ногу через стілець та схрестив руки на спинці. – Чисто гіпотетично.Чи може речовина змінити стан без видимого впливу?
Я поклав голову на свої руки та спостерігав за його роботою. Можливо, спостерігати навіть цікавіше, ніж робити щось самому. Дозволю сьогодні собі побути у ролі глядача й повірити у “магію”.
– Ні. Потрібна енергія, – Сенку зітхнув. Схоже змирився, що тепер йому не дадуть спокій. – Але, якщо це неньютонівська рідина-
– А якщо її не видно? – перебив я раніше, ніж він встиг договорити.
Хлопець нахмурився через це та став серйознішим, ніж був. Чудово, схоже із 0 довіри й поваги я зробив -1. Але було байдуже на це. Все рівно ми залишалися тут одні, а тягнути не хотілося.
– Тоді ти просто не помітив її, – сухо відказав він.
Після довгої мовчанки, що повисла між нами, я почав відчувати провину, тому наступне питання ставив обережніше:
– А є щось… нестабільне? Таке, що існує кілька хвилин?
– Ти хочеш щось спитати – питай.
– Я питаю.
– Ні. Ти кружляєш. Як Тайджу, коли просив у мене любовне зілля.
А це вже змусило мене нахмуритися. Не знаю навіть, що заділо мене більше – те що він розкусив мене так швидко, чи думка, що мені потрібні якісь зілля, щоб привернути увагу.
– По-перше, я не настільки відчайдушний. По-друге, якщо я залицяюся, мені не потрібні зілля. Я б просто витягнув квітку з повітря. Це краще працює.
– Квітка з повітря – це маніпуляція увагою.
– Саме так.
Я зрозумів, що мені простіше погодитися з ним, ніж намагатися довести, що фокуси це не просто якась маніпуляція. Легко сказати так, а навчитися цьому мистецтву зможе не кожен.
Знову це мовчання. Воно здалося ще важчим та душило сильніше.
– Як думаєш.. Існують речі, які не піддаються законам фізики? – пішов першим на “примирення” я. – щось… аномальне?
– Ніщо не порушує закони фізики. Є лише явища, закони яких ми ще не знаємо.
Схоже не вийшло. Зробив лише гірше. Тепер він дивився просто мені в очі та вважав мене дурнем. Але я не міг програти цю битву так просто.
Я дістав з кишені маленьку баночку від старої косметики, що знайшов у шафі. Мені здалося, що так буде надійніше, та речовина не забруднить мою сумку. Я поставив її на стіл та підсунув ближче до інших колб, де варилася й кипіла якась суміш.
– Тоді поясни це.
Сенку переводив погляд на баночку, а потім знову на мене. Ніби не довіряв. Але все ж таки взяв її та відкрив. Я посміхнувся трохи. Був майже впевнений, що здивую його. На секунду здалося що у мене… вийшло? Вчений здійняв брови, хоч погляд залишався серйозним та непохитним.
– Вражаючий зразок, – нарешті сказав він після довгої паузи. – Абсолютна прозорість.
– Що?
Я потягнувся, щоб вхопити його руку та підтягнути бличже. Ледь не перевернувся через стілець, але втримався за його зап’ясток. Можливо, трохи надто сильно вхопився за нього, але мої думки тоді були забиті іншим. Баночка справді була порожньою.