Chapter Text
— Вставай давай, убогий, чого розлігся? — Ло Бінхе однозначно колись чув цей високий і неприємний голос. Та очі ніяк не розплющувались: голова боліла нещадно, а сили наче покинули тіло. Він відчував хіба що тверду циновку під спиною замість ніжного шовку, а навколо пахло гіркою свіжістю, а не важкими і солодкими ароматичними палочками. — Ти забув про свої обов’язки? — той, хто говорив до нього, зареготів. І поруч з ним роздались голоса інших, тільки їхнє бурмотіння хлопець не розібрав.
Що б це не був за жарт, з ним потрібно було закінчувати. Тим паче, що чуже почуття гумору Ло Бінхе не оцінив. Ким би не був цей сміливець, могила за цей вчинок в нього буде безіменною. Демон приготувався до атаки, спробував зібрати темну ці на кінчиках пальців, та вогню всередині не було. Володар трьох світів, неперевершений демон Ло Бінхе розплющив очі. Але все що він відчув далі — раптовий холодний потік води, що облив його з голови до ніг. Він різко сіпнувся, вода затекла в рот та ніс, він автоматично витер обличчя від крапель, шоковано озираючись по сторонам.
Місце, в якому він зараз знаходився, нагадувало простий дерев’яний сарай. В таких тримали речі для побуту: лопати, граблі, якісь мішки та відра. Через маленьке віконце майже під стелею пробивались денні промені світла. Двері в сарай теж були привіткритими і на порозі стояло кілька підлітків. Ті, що були подалі насміхалися, тицяли в нього пальцями, а потім зааплодували своєму лідерові.
Старший хлопець кинув на землю поруч з Бінхе пусте дерев’яне відро і зробив крок назад.
— Будеш знати, як прогулювати тренування з учителем. Що б ти вчора не робив, тебе чекає покарання, бо… Ай! — його репліка не була завершена. Ло Бінхе в одну мить опинився перед ним і стиснув його горло.
Він важко дихав, його погляд все ще був нечітким і перед очима все пливло. Мокре волосся прилипло до обличчя, а дешевий одяг весь був просякнутий водою. Та все про що він міг думати — це про те, як зламати шию підлітку. Іншу руку Бінхе опустив вздовж тіла, він призивав меч, але Сіньмо на поклик не явився. Більш того, енергія каналами пливла повільно. Її щось стримувало. Щось… що було схоже на недорозвинуті меридіани і ядро.
— Та я тобі зараз! — його жертва не збиралась миритись зі своїм положенням і мала непогані шанси змінити розстановку сил. Суперник схопив Ло Бінхе за зап’ястя і легко та без перешкод відвів його руку від себе. — Тобі голову напекло, то вважай, я добру справу зробив, що остудив тебе! — Один випад вперед і чужа долонь торкнулась його плеча.
Бінхе давно не відчував болю, що його міг завдати хтось інший. А тепер він впав на спину і наче перерахував кістки у власному тілі. З рота вирвався короткий хрип, а потім він мимоволі оскалився і перекотився на бік, аби піднятись і продовжити бій. — О, то ти ще хочеш? Давай, я тобі ще за вчорашнє не пояснив що і як, — тепер його обличчя і голос здались Бінхе ще більш знайомими. Та й одяг хлопця — ця вишивка, колір та стиль… Пам’ять ніби підсказувала, але свідомість відмовлялась приймати це за правильну відповідь.
— Як не хочеш загинути десь тут, малий ідіот, то тікай, — Бінхе заговорив вперше і не впізнав свій голос. Він був… не грудним, не низьким, в ньому не було жахаючих ноток. Він був… звичайним.
Підліток навпроти не стримав сміху. І втратив пильність. Бінхе наніс удар по його животу, вклавши в нього всі сили. Все ж запаси ці були, і суперник скривився, а потім спиною збив своїх друзів. І всі вони рядочком повалились на землю.
А Бінхе відчув, що енергії в ньому майже не залишилось.
Хлопець подивився на свої руки. Ні тобі темних вен, якими чорне полум’я демонічної ці розливалось тілом. Ні чорних кінчиків пальців, стертих тренуваннями настільки, що вони втратили чутливість. Демон мимоволі торкнувся лоба.
Пусто.
Нічого.
Демонічна мітка зникла. І разом з нею всі його сили.
Це ілюзія? Неможливо, бо він надто добре і сам маніпулював простором і свідомістю, щоб потрапити в подібну пастку. Та й хто б посмів кинути виклик йому? Імператору? Таких відчайдушних самогубців вже на світі не було. То що відбувалось? Він давно не був в ситуаціях, які б не міг вирішити миттєво: будь то знання чи сила — в нього вистачало всього. Він вмів користуватись своїми перевагами на повну. Тому, той, хто зробив це з ним — демон чи людина, змусили його зараз вийти за межі звичного комфорту і зіштовхнутись з чимось невідомим. Коли він вибереться з цієї ілюзії, то обов’язково потисне руку своєму супернику, а потім розірве його на сотні маленьких частин.
— Ти труп, Бінхе, — підліток прийшов в себе і був готовий до наступного раунду.
Проте, Ло Бінхе мав інший план.
— В мене немає часу на тебе, — хлопець ще раз штовхнув його, а потім просто перескочив через нього і побіг навмання, головне, аби подалі від сарая.
Якщо це чиясь ілюзія, то вона б мала мати кінець. Неможливо було підтримувати її рівномірно на всій площині. Бінхе все ще намагався призвати меч, та вірна зброя на поклик не відзивалась.
Він біг, що було сил, але тіло надто швидко його підвело: дихання почало збиватись, а ноги затремтіли.
Він був слабким.
І це відчуття було настільки відразливим, що Бінхе скривився і просто змусив себе йти далі, ігноруючи будь-який дискомфорт.
Холодне гірське повітря обпікало легені, а від вітру сльозились очі. Всі ці стежки, всі повороти, дерева та будинки наче виринули зі спогадів. Таких далеких, що він вже і не думав, що пам’ятав хоч щось із життя, яке залишилось далеко в минулому. І яке б він волів забути назавжди.
Він розумів, де опинився, та ностальгії не було. Тільки злість, роздратування і гаряча ненависть, від якої все всередині переверталось і вирувало.
Пік Цінцзін.
Хіба могло бути щось гірше цього місця? Місця його жалюгідності, його зневіри і сумнівів. Він не дарма залишив його безлюдним. Нагадуванням всім, що з ним краще справи не мати. Що тільки він мав право вирішувати, кому жити, а кому — ні.
Чи може гірше цих людей навколо, які для нього давно були мертві і мали залишатись під землею? Йому було не шкода їх, він не пустив сльози ні за ким…
Чи цього бамбукового гаю, який він спалив вщент і розвіяв по вітру? О, то була забава на дні, повторити б її, але…
Ло Бінхе зупинився прямо там, де наче невидима лінія відділяла гай від іншої території.
Колись тут були талісмани проти нього. Дурні забавки, які не допомогли. Може, саме за ним закінчувалась ілюзія?
Хлопець впевнено зробив крок вперед. Потім ще один і ще один. Це місце пахло по-іншому. І цей запах був йому знайомий настільки, що кров в венах закипіла.
Він ненавидів жасмин.
Чортовим жасмином завжди несло від Шень Цінцю.
— Невже ти вирішив особисто принести мені вибачення за те, що не з’явився на ранковому тренуванні? — холодний голос зі сталевими нотками прозвучав позаду нього і його серце спочатку болісно завмерло, а потім, наче навіжене, забилось сильніше. Цей голос він впізнав би завжди, бо так сильно ненавидів його, що до цієї ненависті можна було б доторкнутися.
— Чого ж мені вибачатись? — Ло Бінхе відповів неоікувано хриплим голосом, він зовсім трохи повернув голову в сторону чоловіка, скошуючи очі, в яких ніби зараз палали вогні темної Безодні. — Це ваш цуцик мене не розбудив, прийшов пізно, от я і не встиг, — він відповів так, як ніколи в той час не мав сміливості та можливості сказати. В своїх фантазіях, ще давно, коли він повертався думками в минуле і програвав подібні діалоги, то відповідав вчителю тільки так. Без прикрас. Без поваги. Без натяку на те, що він колись значив щось для нього. Тому і зараз він не стримався. Він мав би себе контролювати, свій тон та слова. Проте, вже не пам’ятав як це робиться.
Та вчитель швидко нагадав. Бінхе не зробив і кроку: сильний потік ці збив його з ніг і він тільки встиг, що вилаятись собі під ніс. Шень Цінцю йому його слова не пробачив.
Не дивно. Ця сука була ображена по життю на все. Ло Бінхе тільки тихо і трохи моторошно засміявся. Чужа енергія не дала йому можливості піднятись на ноги — вчитель вдавив його в землю сильніше.
— Не знаю, що ти собі думаєш, розмовляючи подібним тоном, Бінхе, але в мене для тебе порада, — Шень Цінцю наблизився до нього максимально. Хлопець не відмовив собі — вскинув голову трохи вище.
Ох, Цінцю не змінився.
Хіба що був живим… А так ні, не змінився. Ні краплі. стояв так само гордо, з рівною спиною і ідеальною осанкою. Ховав обличчя за віялом і тільки зелені очі видавали істинного його: повного жовчі, старих ран і сорому, злості та ревнощів. Неважко помітити, коли знаєш про нього все.
Ло Бінхе не відвів погляду.
А може це не пастка? Може не прокляття? Може це просто дар небес — ще раз отримати можливість розірвати Шень Цінцю на частини?
Тоді він має подякувати долі за такий шанс.
— Яка ж порада, вчителю, чому ви замовчали? — він майже прошепотів це. — Навчіть цього учня як бути таким як ви… — підліток бачив, що погляд чоловіка став уважнішим.
О, він вивчав його. Перевіряв? Хай. Що він зробить, як знайде щось? Скине його в Безодню? Непоганий план.
— Дай мені привід і я відправлю тебе зі школи у вільне плавання, там, де тобі і місце, — його голос став нижчим, а роздратуванням більш явним. Він не приховував його — красиві риси обличчя витягнулись.
— Ох, я це врахую, — Ло Бінхе все ще дивився йому в очі. І цього виявилось достатньо, щоб вчитель зробив крок назад. Та, на жаль, не тому, що злякався чи відступив від свого власного плану. Але нічого, ще буде…
— Тобі не варто нічого враховувати, — Шень Цінцю не відпустив його, не зменшив силу, що давила на його тіло. — Якщо виберешся — підеш далі, а ні, то проведеш на холодній землі стільки, скільки знадобиться, — він віддалявся від Бінхе. Йшов повільно і не озирався.
Хлопець тільки тихо захрипів.
Цей ранок почався погано. І в нього було жахливе продовження.
А зараз він наче жаба розпластався на траві, не маючи навіть можливості вирватись.
Імператор демонів, якому не було рівних? О, ні.
Останній з учнів Шень Цінцю — Ло Бінхе? О, так.
Ще вчора він володів світом. А сьогодні ним володів той, кого він ненавидів більше за інших.
То все ж таки іронія чи подарунок?