Work Text:
Ґвіневра була м’якою в усіх потрібних місцях. Але Мерлін був міцним і м’язистим, й Артурові теж це подобалося.
Від веселого сміху Ґвіневри в нього підстрибував шлунок, але сміх Мерліна міг змусити Артура скластися навпіл від власного сміху, якщо він достатньо ослабив пильність.
Ґвіневра могла бути неймовірно впертою, але й Мерлін також. В обох не виникало жодної проблеми відстоювати думку перед своїм Королем. Обидва високо підіймали підборіддя, хоча Ґвіневра частіше складала руки на грудях, коли як Мерлінові подобалося жестикулювати.
Вони обидва навчили Артура смиренності й багатьох інших речей, що повинен знати хороший король.
Він кохав їх. Відчував це іноді так відчайдушно, що його груди погрожували вибухнути від справжньої інтенсивності цього почуття.
Він кохав їх обох усім серцем, і в цьому полягала сутність проблеми.
Тому що він міг мати тільки одного з них.
— Ми йдемо на пікнік, — радісно оголосив Мерлін і безцеремонно стягнув з нього ковдру.
Артур застогнав і швидко зігнувся калачиком. Літо швидко перебігало в осінь, і його покої були набагато холоднішими зранку, особливо без ковдри.
— Нумо, вставай! Нам треба йти, і якнайшвидше. Тобі треба повернутися до засідання ради, — наполіг Мерлін і відкрив завіси.
Артур знову застогнав, засліплений променями яскравого сонця, але мляво сів і потер очі, доки світ не припинив витріщатися на нього. Він озирнувся навколо й помітив Мерліна за ширмою, зайнятого викладанням його бриджів і туніки для поїздки, а також улюбленої шкіряної жилетки Артура й пари рукавиць. Він усміхався, працюючи, і був в очевидно хорошому гуморі.
Його обличчя купалося в ранковому сонці, що малювало бліки й тіні в усіх потрібних місцях. Артур завжди вважав, що в Мерлінові не було нічого селянського. Риси його обличчя були гострі й виразні та кричали, здавалося, про дворянську кров.
Він був вродливим чоловіком.
Артур відвів погляд.
— Хто такі «ми»? — спитав він, встаючи з ліжка, грубим від сну голосом.
— Гм?
— Ти сказав, ми йдемо на пікнік, — пояснив Артур, потягуючись. — Хто ми?
— О, точно, — Артур почув, як Мерлін відійшов від ширми. Через мить почувся сплеск води, й Артур зрозумів, що той наповнив чашу в умивальнику. — Ну, ти й Ґвен, але я теж буду поряд. Хоча я розумію, якщо ви двоє хочете побути на самоті.
Голос Мерліна не втратив ні граму бадьорості, коли він промовив останні слова, і все ж Артур відчув гострий укол у грудях, короткий сплеск болю, що від нього струснулося його серце. Він заплющив очі, глибоко дихаючи й намагаючись загасити полум'я від складних почуттів.
Коли він був упевнений, що голос не зрадить його, він протягнув:
— Ах. Ну, думаю, нам буде потрібен хтось, щоб подавати їжу й нести наші речі, тож ти теж можеш прийти.
— Точно, — весело відповів Мерлін, ніби у світі не було нічого приємнішого, ніж грати роль їхнього лакея.
Й Артур теж у це вірив. Мерлін завжди був його найсильнішим прихильником, коли справа стосувалася залицяння до Ґвіневри, і робив усе можливе й неможливе, аби влаштувати їм таємні зустрічі подалі від допитливих носів двору й — найважливіше — від настирливих очей Утера.
Але його батько був мертвий, тепер уже більше ніж пів року, а Ґвіневра була його нареченою, хоча поки й не офіційно, але Артур збирався зробити оголошення сьогодні на раді. Ґвіневра прийняла його пропозицію після обережних міркувань. Не тому, що намагалася бути жорстокою чи не була впевнена у своїх почуттях, а тому, що їй належало бути Королевою й при тому королевою з народу, тож з рішенням такого роду не можна було квапитися. Якщо все піде за планом, то весілля відбудеться весною.
Коли Артур сказав Мерлінові, той аж підстрибнув від захвату, широко посміхаючись, ніби ідіот.
Артур теж мав би бути схвильованим. І він був, тому що ідея того, що він нарешті одружиться з Ґвіневрою, після всього, що вони пережили, була більше ніж захопливою. Він кохав її, і з неї до того ж вийде сильна й владна королева.
І все ж він почував себе досить пригніченим, коли сказав Мерлінові. Майже винним. Мерлін сприйняв цю поведінку за нервовість й нещадно дражнив із цього приводу.
— Для вас уже запрягли Лламрея й Генровена, — сказав Мерлін, коли напіводягнений Артур вийшов з-поза ширми, щоб той затягнув ослаблені шнурки. Його руки були теплими й впевненими там, де чіплялися за його туніку, і його пальці ковзали по Артуровій шкірі, коли він працював.
— А ти будеш іти позаду нас? — спитав Артур, не звертаючи увагу на сироти, що виступили на його руках. — Нарешті вивчив своє місце?
— Вивчив? Я? — пожартував Мерлін. Вони переглянулися, і Мерлінове обличчя розпливлося в широкій і гарній посмішці. — Я буду їхати на Каваллі, звичайно.
Артур відвів погляд, але не зміг стримати свою маленьку задоволену усмішку.
— Тож він тобі подобається?
— Чи подобається мені розкішний жеребець, що його Король Камелоту подарував звичайному слузі? — запитав він весело й зупинився заради драматичного ефекту. — Ну, думаю, цілком зійде.
Артур закусив губу, щоб не розсміятися чи не сказати Мерлінові, що він хотів би також подарувати йому одяг, і книги, і миски, повні ласощів, що вони могли б розділити разом; із Ґвен, бо серед них трьох вона любила солодке найбільше.
— Погода, здається, ідеальна, — сказав Мерлін, закінчивши зі шнурками. — Досить сонячно, адже жнива майже скінчилися, — він поплескав Артура по плечу, торкаючись Короля так невимушено, як дозволено небагатьом людям. Двом людям насправді: самому Мерлінові й Ґвіневрі. — Ти готовий. Можемо виїжджати вже зараз.
— Тоді ходімо, — відповів Артур, намагаючись не показувати, наскільки йому не вистачало руки Мерліна, коли той прибрав її. — Не слід змушувати леді чекати.
Ґвіневра й Мерлін були близькі.
Артур був безмежний цьому радий. Що може бути ідеальнішим, ніж коли двоє людей, яких він любив найбільше у світі, ладнали? Нічого не могло б зробити його щасливішим.
Але це те також ускладнювало справу.
Це було складно: дивитися, як Мерлін тягнувся й зачісував локон волосся за вухо Ґвіневри й вони споглядали одне на одного з м’якістю й ніжністю, чи дивитися, як Ґвіневра швидко цілувала Мерлінову щоку після того, як посміялася з одного з його дурних жартів.
Через це в Артура виникали ідеї. Про те, як вони лежали уночі, Ґвіневра — зліва від нього, а Мерлін — справа, і вони втрьох скупчилися під одною ковдрою. Про те, як Мерлін допомагав Ґвіневрі вдягнути гарне шовкове плаття й вони кидали на Артура веселі погляди, не приховуючи того факту, що обмінюються жартами про свого Короля. Про те, як він спостерігав, як вони цілувалися, і знав, що, якщо він підійде, вони радо візьмуть його руку й поцілують теж.
Це все було дурними мріями, нічим більше за фантазії.
Неможливостями.
Але як щось таке неможливе могло відчуватися таким правильним?
— Чудовий день, — зітхнула Ґвіневра й усміхнулася до Артура. Вона була верхи на Лламреї, сидячи на боковому сідлі, одягнута в одну із суконь, що її зшила сама. Вона мала особливо гарний вигляд у фіолетовому, й Артур ледь міг відвести погляд.
— Ти чудова, — відповів Артур, тому що міг казати Ґвіневрі такі речі. Міг казати їй, що вона красива, вільний від будь-яких стримань.
— Дуже влучно, — прокоментував Мерлін справа, й Артур заплющив очі.
Для них він, напевно, мав роздратований вигляд від зухвалості Мерліна. Але Артур був далеко не роздратованим. Він намагався взяти себе в руки, тому що не хотів нічого більше, ніж обернутися в сідлі, втупитися в Мерліна поглядом і сказати: «Ти теж чудовий».
Натомість він зробив глибокий вдих і відповів:
— Ще одне слово від тебе, і я відправлю тебе назад.
Мерлін закотив очі.
— І даси бідній Ґвен подавати тобі сніданок? Дуже романтично.
— Я прекрасно можу сам розпакувати їжу і розставити на ковдрі, — запевнив його Артур.
— Звісно, можете, сір, — відказав Мерлін, ніби розмовляючи із особливо повільною дитиною, і посміхнувся.
Артур хотів зцілувати цю посмішку з його вуст. Він одразу відсахнувся від цієї думки й, відвівши погляд, зупинив його на Ґвіневрі, яка хихотіла.
— Ви можете хоча б один ранок не собачитися один з одним? — вона спитала.
— Ні, — відказали Артур і Мерлін в ідеальний унісон.
Очі Ґвіневри пом’якшилися від ніжності.
— Я так і думала, — сказала вона й прискорила Лламрея.
Вони вмостилися на галявині. Трава була досі волога після ранкової роси, але Мерлін, здавалося, мав талант до такого роду речей, тому що зрештою знайшов ідеально сухе місце, оточене квітами, які мали б уже зникнути в цю пору року, але, здавалося, панували саме тут.
Артур спостерігав, як Мерлін спритними пальцями розгортав ковдру, затим розпакував сумки на сідлах, щоб дістати буханки хліба, сир, сушене м’ясо, солодощі та фрукти. Золоті сонячні промені освітлювали його волосся й розкривали його справжній темно-коричневий відтінок, який частіше за все здавався чорнильно-чорним.
Артур хотів провести рукою крізь його пасма. Він знав, — з усього декількох разів, коли дозволяв собі підійти достатньо близько, — що вони були м’які, наче шовк. Він також знав, що волосся Мерліна мало схильність витися, коли в нього не виходило його вкладати. Не такими тугими кучерями, як у Ґвіневри, але так само привабливими. Артур хотів би, щоб він відростив його.
— Про щось задумався?
Артур поглянув на Ґвіневру. Вона прив’язала коней до дерев, перед цим напоївши в струмку, і тепер годувала Лламрея ласощами, дивлячись на Артура.
— Ні. Просто радий, що я тут, з тобою, — відповів він і переконався, що всміхнувся.
Ґвіневра одразу ж усміхнулася у відповідь. Вона притулялася до коня, і, коли легкий вітерець з лісу розвіював її сукню, вона в цю мить мала такий приголомшливий вигляд, що в Артура затріпотіло в животі.
— Мерлін добре постарався, як завжди, — сказала вона.
Артур кинув погляд назад на ковдру, де Мерлін тепер розкладав їхній сніданок. Він розставив дві тарілки й два келихи, що заповнив вином.
Артурова усмішка здригнулася. «Так» було єдиною відповіддю, на яку він спромігся.
Ґвіневра насупилася, можливо, думаючи, що його тон був зневажливим, і насупилася ще глибше, коли теж подивилася на ковдру.
— Мерліне, — покликала вона. — Ти забув свою тарілку.
— Я не приніс собі, — сказав Мерлін, ніби це було очевидно.
— І як ти збираєшся їсти? — спитала Ґвен роздратовано.
Мерлін блиснув на неї широкою посмішкою.
— О, я просто вкраду їжу з Артурової тарілки, як зазвичай.
Артур видихнув, і на нього напав потік спогадів про те, як Мерлін плюхався на стілець біля Артурового після важкого дня, із легкістю тягнувся й хапав собі сосиску чи булочку, одночасно з тим безсоромно посьорбуючи Артурове вино. Це найближче до формальних вечерь, що вони мали разом, й Артур цінував кожну мить цієї близькості, не маючи нічого іншого.
— Ти б вкрав їжу в Короля? — спитав він, коли взяв себе під контроль, вмощуючись на ковдрі й приймаючи один з келихів від Мерліна.
— Ти ж знаєш, що вкрав би, — відказав Мерлін без жодної крихти сорому.
— Такий злочин карається трьома днями в колодках, — зазначив Артур.
— Навряд чи це гірше покарання, ніж прання ваших шкарпеток, ваша величносте, — відповів Мерлін і висунув язика, перш ніж подарувати їм одну зі своїх широких посмішок з ямочками.
Артур швидко перевів погляд на своє вино, чекаючи, доки зникнуть ці щасливі мурахи, що пробігали вниз і вверх його спиною. Стільки років поряд із Мерліном, і він досі не навчився супротивлятися цій усмішці.
Водночас Ґвіневра сіла поряд з Артуром, залишаючи ще повно місця для третьої особи.
— Припини там стояти, — сказала вона Мерлінові по-дружньому, але й одночасно владно, як хороша майбутня Королева. — І сядь уже.
— О, ем, — Мерлін завагався. — Я взагалі думав, що залишу вас удвох. Може, пройдуся трохи лісом? Зберу трохи трав?
Хватка Артура на келиху посилилась. Він не хотів, щоб Мерлін ішов, але помітив, що не міг сказати це вголос.
Ґвіневру, на щастя, нічого не стримувало.
— Що за безглузда ідея, — відказала вона й потягнулася, щоб схопити Мерлінову руку й потягнути вниз.
Той злякався і, спіткнувшись, упав головою на її коліна.
— Вибач! — вигукнув він, і на його вилицях розквіт легкий рум’янець, коли він намагався піднятися.
Але Ґвіневра тільки розсміялася й поклала на нього руку, щоб залишити на місці.
— О, мені це навіть подобається, — сказала вона й потягнула його, щоб він поклав голову в зручнішому положенні.
— Ґвен, мені не варто… — запротестував Мерлін.
— Тихіше, — сказала вона, і її голос був повний тої самої ніжності, що її вона щедро дарувала Артурові щодня. — Я хочу, щоб ти був близько.
Попри свої протести, Мерлін скоро почав розслаблятися, щасливо жуючи булочку й залишаючи крихти на колінах Ґвіневри, водночас використовуючи її стегна як подушку.
«Звичайний чоловік, — міркував Артур, спостерігаючи на ними, — ревнував би, якби інший чоловік сидів на колінах його нареченої». Справжній король не погодився б із тим, що голова його слуги лежала на стегнах майбутньої королеви. Він, безумовно, попросив би свою наречену припинити змахувати крихти й краплі меду зі щік іншого чоловіка.
Але тут, у лісі, далеко від сторонніх очей, Артур міг тільки думати про те, як би сильно хотів приєднатися до них: розлягтися поряд із Мерліном, щоб кожен поклав свою голову на одне зі стегон Ґвіневри; сплести пальці з Мерліновими й давати Ґвіневрі годувати себе фруктами; повернути голову вбік і розділити усмішку з Мерліном, поки Ґвіневра пестить їхнє волосся.
Усе, що він зробив, одначе, це потягнувся й погладив її стегно; його пальці на відстані руки він Мерлінового обличчя; бажаючи більшого.
Іноді він вдавався до питання, чи помітять люди.
Артур припускав, що Мерлін настільки давно вештався поруч, безсоромно влізаючи в його особистий простір, що ніхто більше не звертав увагу, як Артур проводив забагато часу стоячи близько до нього, ближче, ніж необхідно.
Але так багато хто також не зміг помітити його прив’язаність до Ґвіневри після років залицяння, тож, напевно, чужа сліпота щодо речей, що вони вважають неможливими, працювала йому на користь.
Хіба що не всі були такими сліпими.
Артур був схильний недооцінювати Ґвейна. Він був нахабний, і гучний, і веселий, і грубий, і так Артур часто забував, наскільки розумна голова трималася на цих плечах. Розумна голова з двома пронизливими очима, які задумливо слідкували за Артуровим поглядом, коли той дивиться на Мерліна й Ґвіневру, які балакали біля фонтану на головній площі або розділяли тарталетку між обслуговуванням на бенкеті.
Спочатку Артур думав, що це тому, що Ґвейн хотів Мерліна для себе, і від цього в його горлі підіймалося щось гірке й гаряче. Затим він думав, що це тому, що той хотів собі Ґвіневру, і він наполовину вирішив викликати його на дуель.
Зрештою, одначе, він усвідомив, що це ні те, ні інше. Тому що Ґвейн спостерігав і за ним також, без жодного кокетства чи флірту в очах, що з ними він дивився на будь-кого іншого. Це тоді Артурові стало ясно, що той щось знає.
Відтоді Артур уникав його.
Вони повернулися з пікніка саме вчасно, щоб помитися й переодягнутися в чистий одяг перед засіданням ради. У той час як Мерлін вдягав Артура в його офіційне вбрання, Ґвіневра перейшла в передпокій, аби мати трохи приватності.
Коли вона нарешті вийшла з-поза завіси, Артурова щелепа впала.
Тепер на Ґвіневрі була інша сукня. Не та, що її вона зшила сама, але та, що її Артур подарував їй на таку нагоду, та, яка була з темно-синього шовку. Вона також вдягнула сапфірові сережки, що пасували за кольором, і нову пару взуття. Волосся вона уклала швидко, але вміло, забравши більшу частину назад і вище, з маленькими пасмами, що ідеально обрамляли її обличчя.
— Ну що? — спитала вона трохи сором’язливо й погладила рукою блискучу сукню..
Вона мала приголомшливий вигляд: кожна її частинка була королівською. Але Артур на мить втратив мову.
— О Ґвен, — прошепотів Мерлін поряд із ним, усе ще тримаючи руки на його плечах, де був поправляв накидку.
Артур кинув на нього погляд і побачив, що той теж відкрив рот і його очі сяяли від емоцій. Не більше ніж за мить пізніше Мерлін промчав повз Артура, наближаючись до Ґвіневри, ніби хотів схопити її в люті обійми, і зупинився тільки в кроці від неї. Артур дивився, як той вагався, а затим потягнувся й, взявши її руку й нахилившись у поклоні, підніс до вуст.
— Міледі, — промовив Мерлін майже покірливо, й Артурові стало погано.
Він знав, що той поводився як бовдур. Ґвіневра теж це знала, судячи з того, як одразу захихотіла, коли ляснула Мерліна й обійняла його.
Але Артур не міг посміхнутися у відповідь. Його починало нудити від погляду на це. Він раптово гостро усвідомив, що означало обрати Ґвіневру замість Мерліна, що це могло означати для близької дружби, яку вони розділяли на двох.
Ці маленькі миті інтимності між ними — миті, за якими Артур так любив спостерігати? Цьому довелося б припинитися. Їхня дружба повинна була б змінитися. Їм довелося б стримувати свої дрібні цілунки та бездумні дотики. Мерлін повинен був би звертатися до Ґвіневри як належить: кликати її за титулом, приймати накази й служити їй.
І Ґвіневра мала б здаватися байдужою та упередженою, охолодити свій теплий погляд та заспокоїти свій голос, говорячи до нього. Бо Ґвіневра, як королева з народу, не могла б потурати Мерлінові так само, як це вдавалося Артурові. За нею б спостерігали, постійно, за кожною помилкою, будь-чим, що могло б поставити під сумнів її новий статус.
— Артуре?
Кліпнувши, Артур усвідомив, що обидва Мерлін та Ґвіневра обережно за ним спостерігали. Вони досі стояли поряд один з одним і трималися за руки, ніби збиралися танцювати по кімнаті.
— Нам треба йти, — прохрипів Артур.
Ґвіневра насупилася.
— Ти зблід, — сказала вона й, відпустивши Мерлінові руки, покинула місце біля нього й натомість підійшла до Артура. В Артура щось заболіло всередині від цієї картини. — Ти нервуєш через засідання ради? — вона підняла руку й погладила його щоку. — Ми не повинні робити оголошення сьогодні, якщо ти не впевнений.
— Я не не впевнений, — сказав їй Артур, хоча не зовсім міг зустрітися з нею поглядом. — Я хочу одружитися з тобою, і, щоб це сталося, я маю повідомити раді.
— Але це не має траплятися сьогодні, якщо від цього в тебе так зеленіє обличчя, — відповіла вона несхвально. Перш ніж Артур зміг відповісти, вона вже штовхала та тягнула його в сторону ліжка. Коли він сів, вона опустилася поряд на матрац і потягнулася, щоб взяти одну з його рук у свою.
Артур кліпнув і важко сковтнув кислуватий присмак у роті, але затим смикнувся, коли Мерлін підійшов і став перед ним на коліна. Перед ними обома, справді, так, як йому довелось би робити перед своїми Королем і Королевою, як простому служникові.
— Тобі щось потрібно? — спитав Мерлін. Його очі були повними занепокоєння, і голос був ніжний та люб’язний, як завжди дбайливий та милий до Артура та Ґвіневри, коли це було важливо. — Трохи вина? Настоянки від Ґаюса? Я можу піти й принести прямо зараз.
— Мені не потрібна настоянка! Не будь ідіотом! — огризнувся на нього Артур, а затим заплющив очі, одразу шкодуючи про свої слова. Він не хотів накидатися. Він хотів впасти на коліна, обійняти Мерліна й попросити вибачення за те, що збирався зробити.
Ґвіневра стиснула його руку.
— Ти очевидно не в порядку, — пробурмотіла вона. — Ми можемо відправити Мерліна проінформувати раду, що ти захворів.
Артур різко вдихнув і покліпав очима.
— Ні, — сказав він. — Ні. Ми дамо їм знати сьогодні. Треба багато чого зробити й підготувати, перш ніж весілля зможе відбутися навесні. Нам треба починати.
Мерлінові руки опинилися на його нозі, й Артур ледь не здригнувся, хоча йому вчасно вдалося себе стримати.
— Нервувати природно, — заспокійливо сказав Мерлін, ніжно погладжуючи великим пальцем Артурове коліно. Він зазвичай не був настільки відкрито лагідним з Артуром, а це означало, що Артур справді виглядав дуже стривоженим. — У цьому немає нічого ганебного. Насправді я думаю, це досить мило, — він ніжно усміхнувся, показуючи ці гарні ямочки, що завжди змушувало Артурове серце боліти. — Ти дуже сильно любиш Ґвен, не правда ж?
Артур втупився в його добрі очі й ледь не сказав. Ледь не відповів: «І тебе теж».
Але пройшла ще одна мить, коли його почуття залишилися без уваги. Ґвіневра стиснула його руку в останній раз, і тоді Артур поновив свою зібранність та розправив плечі.
— Я в порядку, — запевнив він, звільнившись від руки Ґвіневри та смикнув ногою, щоб прибрати Мерлінові пальці. — Ходімо.
Засідання ради пройшло майже так само добре, як вони очікували. Артурові найближчі лицарі та Ґаюс були помітно в захваті від оголошення, деякі менш претензійні лорди були здивовані, але необов’язково проти заручин. Інша частина вельмож, одначе, була обурена.
Протягом усього наступного обговорення, Артур посадив Ґвіневру біля себе за Круглим столом і тримав її за руку, поки терпів їхні напади з рівною мірою терпіння та королівської влади, доки навіть найбезглуздіший лорд нарешті не зрозумів, що Артур не відступить від свого рішення; що король повідомив їх про свої наміри, а не запитав їх думки.
Коли засідання було закінчено, Артур уже знав, що боротьба триватиме протягом наступних місяців. Але він також знав, що вони виграють. Він не був слабким королем, а Ґвіневра була здібною жінкою. Вона висиділа перед радою з мужністю та гідністю, спокійно сприймаючи всі неприємні зауваження та глузування. Навесні вона стане королевою, Артур був у цьому певен, і до того ж шанованою.
Коли більшість членів ради пішла, найближче оточення Артура підійшло ближче, щоб привітати їх, недбало поплескавши свого короля по спині та поцілувавши Ґвіневру в щоку. Артур дуже насторожено сприйняв реакцію Еліана, але лицар лише міцно потиснув йому руку і сказав, що буде з честю називати Артура своїм братом.
Невдовзі всі сиділи навколо Круглого столу з келихами елю, що його десь роздобув Мерлін. Він тихо ходив, тримаючись на задньому плані, доливаючи чашки, посміхаючись сам собі, коли всі святкували заручини. Сам він не сів, відмовившись від запрошення Ґвіневри легким похитуванням голови та невиразним жестом глечика елю, явно налаштований грати роль слуги.
Іноді Артур хотів би, щоб Мерлін був менш покірною людиною — кимось, хто насмілився б просто взяти те, що належить йому по праву.
— Ти забагато супишся як для когось, хто заручений із найкрасивішою жінкою в королівстві.
Артур здригнувся, відриваючи очі від Мерліна, щоб повернутися праворуч. Він навіть не помітив, що Ґвейн обмінявся місцем з Еліаном, але ось він сидів поряд, нахилившись вперед із зацікавленим виразом на обличчі.
Не впевнений, що сказати, Артур тільки видав незрозумілий звук у відповідь і зробив ковток елю.
— Тебе щось непокоїть, — тиснув Ґвейн, нахиляючись ще ближче й стишуючи голос. — І я не думаю, що це пов’язано із цими задушливими лордами, які з’їжджають з глузду від твого шлюбу з простолюдинкою.
Артур заплющив очі й видихнув.
— Чого ти хочеш, Ґвейне?
— Тебе це може здивувати, — почав Ґвейн, і його тон став незвично серйозним, — але прямо зараз? Побачити тебе щасливим.
Артур кинув на нього погляд.
— Я щасливий. Я одружуюся з Ґвіневрою, — заперечив він, а затим стиснув вуста в тонку лінію, коли зрозумів, наскільки оборонно прозвучав.
— Я вірю, що ти щасливий щодо цього, так, — погодився Ґвейн. — Але я не думаю, що ти задоволений. Не дуже, — він зупинився й кинув багатозначний погляд на Мерліна, якого поглинула розмова з Леоном та Персівалем і який слухав їхні історії, обхопивши глечик з елем. Й ось тоді він відкинув голову й розсміявся, і все його обличчя зморщилося від веселості, і тоді він здався найкрасивішим чоловіком у кімнаті.
Артур поспішно відвів погляд.
— Гадки не маю, що ти маєш на увазі.
Ґвейн позіхнув, але, виявилося, був готовий відчепитись.
— Якщо ти колись захочеш поговорити зі мною про це, — сказав він, — можеш прийти до мене. Я обіцяю вислухати й не кепкувати, — і, зловивши Артурів погляд, додав: — Я серйозно.
Артур витріщався на нього.
— Артуре. Я серйозно, — повторив Ґвейн.
Приголомшений, Артур кивнув.
Артур закохався в Мерліна майже в той самий момент, як зустрів його, — у п’янкому, безрозсудному поспіху, що поглинав його повністю; у раптовому й запеклому зіткненню двох душ, що з’єдналися безповоротно.
Артурове кохання до Ґвіневри росло з часом, крізь інтимні розмови й викрадені погляди, крізь прихильність, що була міцно вкорінена в акті оголення самого себе перед іншою людиною; у тому, щоб тебе побачили таким, який ти є.
Кохати Мерліна — це тікати від розлюченого кабана в Темному лісі; падати один на одного, коли вдасться втекти, і сміятися, поки не почнеш задихатися й в очах не з’являться сльози, а Артурове серце не почне вистрибувати з грудей.
Кохати Ґвіневру — це сидіти на лавці у саду замка, схованими від чужих очей за кущами троянд; Артурова голова покоїться на її плечі, коли вона погладжує його волосся й завдяки їй він забуває весь тиск від королівських обов’язків.
Мерлін — це вірність, і безмірна сміливість, і глибини, які ніколи не будуть повністю розкриті.
Ґвіневра — це тепло, і комфорт, і тиха сила, яка може стримати ціле королівство.
Артурові потрібні були вони обидва. Він знав, що це правда.
Але він міг обрати тільки одного. Ось як це працювало.
Тож Артур обирав Ґвіневру.
Не тому, що любив її більше, ніж Мерліна, бо це ні краплі не було правдою. Артур обирав Ґвіневру тому, що з них двох вона була більш реалістичним, більш практичним вибором.
Ґвіневра народилася й виросла в королівстві, жила багато років в місті й знала замок, як свої п’ять пальців. Вона мала досвід в управлінні королівським домом і знала правила двору завдяки своїй роботі дамської служниці.
Брат Ґвіневри був лицарем, що також ішло їй на користь. Вона знала Першого лицаря Леона з дитинства, і ця дружба добре послужить їй при дворі.
Ґвіневра мала свій невеликий статок, що його могла привнести у їхній шлюб через кузню свого покійного батька. Її підтримували гільдії, оскільки вона мала навички торговця, і її поважали слуги, які вже бачили у ній лідерку.
І найважливіше: Ґвіневра здатна була дати Артурові спадкоємця його власної крові, а це вважалося необхідним для підтримання миру й стабільності в правлінні.
Водночас Мерлін був чужоземцем. Навченим, безперечно, але більше його нічого не підтримувало, окрім як недоведений родинний зв’язок із придворним лікарем. Він не мав ні статку, ні підтримки при дворі, ні високого статусу серед простолюдинів, якщо не рахувати їхню симпатію до нього через його милий характер.
Вибір був очевидний, і його було зробити занадто легко.
Але від цього боліло. Боліло так сильно, що Артур ледь міг дихати.
Артур спостерігав, як Мерлін запалював вогонь. На його брові слабко поблискував піт, коли полом’я вогню височилися над дровами — колодами, що він їх старанно склав, щоб переконатися, що Артурові буде тепло й комфортно вночі.
Обличчя Артура теж було гарячим. Він дозволив собі забагато випити після наради. Він також почувався трохи легковажним, і його ноги були м’якими й нестійкими там, де він підставив їх під крісло біля вогнища.
— Мерліне, — покликав він, не дуже цього усвідомлюючи.
Мерлін глянув на нього через плече й підняв брову.
— Я не принесу тобі більше елю. Тобі достатньо.
— М-м… — Артур витягнув руку. — Можеш просто підійти на секунду?
Й ось Мерлін втратив свій суворий погляд і кивнув, усміхнувшись. Він закінчив з вогнем, змочив руки у відрі, що його тримав біля каміна, і затим встав і підійшов, безцеремонно витираючи руки внутрішньою стороною туніки.
Артур знав цю туніку. Вона була однією з його старих, що її зашивали занадто часто, щоб вона пасувала наряду Короля Камелоту. Вона була трохи вільна на Мерліні, але Артурові подобалося бачити його у своєму одязі.
Досі усміхаючись, Мерлін підійшов і став біля його крісла.
— Вам щось потрібно, сір? — спитав він.
«Ти», — подумав Артур.
Мерлін мило хихикнув, і з запізненням Артур усвідомив, що повинен був, мабуть, сказати це вголос. На нього вже сильно повпливав ель.
— Для чого? — спитав Мерлін. Він підійшов ще на крок ближче й трохи нахилився, ніби вони вели змову. — Ти щось задумав?
Артур втупився у нього. Тепер обличчя Мерліна було дуже близько до нього. На кінчику його носа було трохи ластовиння, і його очі були темно-блакитними в приглушеному світлі покоїв.
— Артуре? — спитав Мерлін, і його усмішка потроху спадала.
— Ти важливий для мене, ти це знаєш? — раптом спитав Артур, не подумавши.
Мерлінові очі розширилися. Затим він знову посміхнувся, і шкіра навколо його очей зморщилася. Артур хотів потягнутися й прогладити ці зморшки пальцем, перевірити, чи зможе він їх знову розгладити.
— Думаю, я це знаю, так, — м’яко відповів Мерлін. — Але добре іноді почути це вголос.
«Відпусти його! —сказав собі Артур. — Ти не можеш думати ясно!»
Але в його рота були інші плани.
— Це правда. Ти для мене дуже важливий. Такий самий важливий, як і Ґвіневра.
На це Мерлін трохи відступив й випрямився там, де стояв біля Артурового крісла.
— О? — спитав він і провів рукою по волоссю. — Дякую, Артуре, це…
— Я маю це на увазі, — швидко продовжив Артур. Вмить здалося, що йому особливо важливо, щоб Мерлін зрозумів, дійсно зрозумів. — Ти завжди поряд зі мною. Ти завжди на моїй стороні, незважаючи ні на що. Ти змушуєш мене сміятися, і ти піклуєшся про мене, коли я хворію, і ти… і ти…
Мерлінова рука, що схопила його за плече, змусила його запнутися. Мерлін знову нахилився ближче. Усмішка на його обличчі повністю зникла, і на її місці з'явилися насуплені брови.
— Що сталося? — спитав він, шукаючи щось у ньому очима. — Щось не так?
Артур кліпнув.
— Ні. Ні, я тільки хочу…
— Може, ти погано себе почуваєш? — перервав його той і провів рукою по його чолу. — Ти трохи гарячий, але ти випив шість чашок елю, тому це здається нормальним.
Артур насупився й, схопивши його руку, відірвав від свого обличчя, хоча й не відпустив повністю.
— Я намагаюся тобі щось сказати, довбню, — пробуркотів він. — Припини перебивати!
Мерлін помітно сковтнув.
— Вибачте, сір, — пробурмотів він.
Артур випустив видих, але роздратування, що почало рости всередині нього, змело все приємне гудіння і зціпило. Розчарований, він стиснув Мерлінову руку.
— Ти… — почав він. — Я… — він застогнав і різко відпустив його.
Коли Мерлін зробив крок назад із настороженим виразом, Артур відкинувся на спинку крісла, закрив очі рукою і тихо вилаявся.
— Артуре? — наважився Мерлін після, здавалося, хвилини мовчання.
— Ти можеш іти, — сказав Артур, досі ховаючи очі. — Тебе звільнено.
Він не підіймав погляд, поки не почув звук дверей, що відчинилися і зачинилися, і поки не переконався, що він на самоті. Тільки тоді він встав зі стільця й рушив до ліжка, що його Мерлін уже розстелив — на диво старанний слуга, коли старався.
Артур дозволив собі впасти на матрац із зітханням і кліпнув на балдахін над ліжком.
Що це щойно було? Чи дійсно він ледь не сказав Мерлінові, який безлад у нього в серці? Навіщо б йому так обтяжувати Мерліна? Навіть якби той і кохав його у відповідь, — а такі знаки були; Артур був не настільки сліпим, хоча не завжди достатньо п’яним, щоб це визнати, — який сенс у тому, щоб визнавати взаємну прихильність?
Артур обрав Ґвіневру, і на цьому було все. Із цього приводу було більше нічого сказати.
Артур спав небагато тієї ночі, і, коли Мерлін з’явився на ранок, незвично тихий і з настороженими очима, настрій Артура тільки погіршився.
Він випустив це на лицарях на тренуванні, які були достатньо розумними, щоб не жалітися йому в обличчя, хоча їхні нарікання та бурмотіння під ніс було нелегко ігнорувати. Щойно Артур закінчив навчання, лицарі втекли із тренувального майданчика, стогнучи й суплячись, кульгаючи до замку.
Усі, окрім Ґвейна.
Він затримався біля бочки з водою, поки Мерлін відійшов повернути якісь щити до збройової, затим сів на лавку, на якій сидів Артур.
— У тебе, напевно, нестерпне похмілля.
Артур скривився й нічого не відповів, вдаючи, ніби зайнятий мечем.
— Мерлін теж здається нещасним, і я добре знаю, що він ледь спробував того елю, — додав Ґвейн після миті тиші.
Артур відклав меч і подивився на Ґвейна.
— Ти не залишиш цього, правда?
Той знизав плечима.
— Я знаю, що не кажу цього часто, Артуре, але ти мені подобаєшся. Ти мій друг, так само як і Мерлін. І я не хочу дивитися, як моїм друзям завдають болю.
— Болю, — із сумнівом повторив Артур і перевів погляд на свої коліна.
— Ти кохаєш Мерліна, — відверто ствердив Ґвейн.
Артур заплющив очі й зробив два заспокійливі вдихи й видихи, аби приборкати своє пришвидшене серцебиття.
— Я кохаю Ґвіневру, — відказав він так спокійно, як зміг.
— Так, — погодився Ґвейн. — Але ти також кохаєш Мерліна.
Артур стиснув руки в кулаки на стегнах. Чи було це так очевидно?
— Неможливо кохати двох людей одночасно, — заперечив він. — Так не робиться.
— Люди постійно закохуються в більше ніж одну людину. Це трапляється набагато частіше, ніж ти думаєш.
Артур похитав головою.
— Але із цього нічого не вийде, — і тихіше додав: — Хіба не пам’ятаєш, що сталося з Ланселотом?
— Це було інше, — відказав Ґвейн незворушно. — Ти не кохав Ланселота, не так, як ти кохаєш Мерліна. Він не міг бути частиною того, що ви мали з Ґвен, не так, як може Мерлін.
Артур глянув на Ґвейна, суплячись.
— Про що ти кажеш?
Ґвейн окинув жестом навколо.
— Дуже традиційне це місце, Камелот. Ніколи не любив тут подорожувати саме через це. І точно ніколи не очікував, що осяду саме в цьому королівстві, хоча тут, звичайно, є свої переваги. Чудовий ель. Привітні люди. Король теж нічого такий, — він хихикнув, коли Артур скривився, і затим продовжив.
— Але є й інші місця. Місця, де абсолютно допустимо для чоловіка мати двох дружин, чи для жінки мати двох чоловіків, чи для цілої товпи народу жити разом на фермі, де кожен доглядає за дітьми один одного й ніхто повністю не впевнений, хто з них чий, і це також не має значення.
Артур витріщався на нього.
— Чому ти мені це розповідаєш?
Той підняв на нього брову, але проігнорував запитання й продовжив.
— І це не тільки в селян. Хіба Король Баярд не взяв собі нещодавно наложницю? З того, що я чув, її поважають при дворі.
Артур пирхнув.
— Я не збираюся робити з Мерліна наложницю.
— А, — потягнув Ґвейн, зухвало посміхаючись. — Ти хочеш щось із нього зробити.
Артурове обличчя покрилося рум’янцем, і він відвів погляд.
— Я обрав Ґвіневру, — сказав він, і це прозвучало трохи дратівливо навіть для його вух.
— Своєю Королевою, так. Сумніваюся, що з Мерліна вийшла б дуже хороша королева, тож я розумію твоє рішення. Але це не означає, що ти не можеш мати Мерліна теж.
Артур видав слабкий звук розчарування.
— Я не можу зробити Ґвіневру своєю дружиною, а потім розвернутися на місці й також бути з Мерліном.
— Чому ні? — спитав Ґвейн, як завжди тактовний.
— Тому, що я вірний? — огризнувся він. — Тому, що я знаю, як боляче, коли хтось — ні?
Ґвейнові очі пом’якшилися.
— Ти ж знаєш, що Ланселот насправді не…
— Так, я знаю, — перервав його Артур. Він не хотів думати ще й про чаклунство й тіні, окрім усього іншого.
— Крім того, — додав Ґвейн. — Це не невірність, якщо всі люди в стосунках погодяться.
Артур гірко розсміявся.
— Ти хочеш, аби я попросив Ґвіневру відвернутися, щоб я також міг мати Мерліна? Яким чоловіком я тоді буду?
— Чесним, — розмірковував Ґвейн. — Хоча я не кажу, що слід сказати Ґвен ігнорувати те, що ти робиш. Тобі слід попросити її впустити Мерліна. Щоб поділитися з ним усім, що ти маєш зі своєю майбутньою дружиною.
І враз до Артура підкралися видіння — видіння, які він знову й знову намагався придушити: Ґвіневра й Мерлін у його ліжку. Він з Мерліном пліч-о-пліч на колінах Ґвіневри.
— Поділитися? — спитав він хрипким голосом. — Ти маєш на увазі… ми втрьох…
— Нарешті він почав розуміти, — сказав Ґвейн і, вставши з лавки, плеснув Артура по плечу. — Зроби мені послугу, Артуре, тобі не складно? Не чекай занадто довго. Мерлін, очевидно, нещасний, й Еліан каже, що Ґвен теж не в порядку, хоча він думає, що це нерви.
Й ось так він пішов геть, і в ту ж мить Мерлін повернувся зі збройової.
— Що хотів Ґвейн? — спитав він, коли дійшов до лавки.
— Нічого, — відказав Артур, не в змозі зустріти Мерлінові очі. — Нічого важливого.
Ґвейнові слова переслідували його тижнями.
Артур намагався відштовхнути спогад про цю розмову в сторону, але не міг викинути історії Ґвейна з голови, особливо коли помічав Мерліна й Ґвіневру разом.
Тепер, коли вона була Артуровою нареченою, вона більше не працювала служницею. Тепер вона була леді й повільно затверджувалася поміж іншої знаті, розмічаючи собі місце при дворі. Але це, здавалося, досі не зупиняло її від того, щоб відтягувати Мерліна в коридорах, щоб пошепотіти й разом похихотіти, чи від того, щоб запросити його до свого дому на чашку домашнього меду, прямо посеред площі, де кожен міг почути.
Артур знав, що це мало змінитися, і скоро. Знать спостерігала за кожним її кроком. Її не могли бачити такою з Мерліном, більше ні.
Але глибоко всередині себе він не хотів, аби близькість Мерліна й Ґвіневри припинялася.
Він хотів взяти участь у їхньому шепотінні й хихиканні в коридорах, хотів надягти свій синій плащ і пробратися пізно вночі до дому Ґвіневри, щоб отримати свою власну чашку меду. Він хотів поїхати на інший пікнік, але щоб цього разу там були три тарілки й три келихи, і Мерлінова голова відпочивала на Артурових колінах, якого б цілувала Ґвіневра.
Він хотів того, про що розповідав Ґвейн: про селянок, які щасливо жили з двома чоловіками, про Короля Баярда і його другу дружину, на яку ніхто й не кліпнув оком.
Чорт забирай Ґвейна і його дурні казки!
Він зруйнував Артура.
— Спробуй це, — сказала Ґвіневра й поманила Мерлінові підійти ближче. — Це смачно.
Мерлін, який безшумно тинявся біля обіднього столу, ступив уперед і простягнув руку, щоб взяти виделку. Але Ґвіневра похитала головою й простягла її Мерліну, який усміхнувся, потім безцеремонно схилив її й ухопив шматок ротом, вдячно мугикаючи, коли почав жувати.
— О, боги, — каже він. — Це смачно.
— Наступного разу ти приєднаєшся до нас, — додала вона й посміхнулася до нього. — І ми замовимо те ж саме з кухні для тебе.
Артур різко відклав ніж і раптово відчув нудоту від їди.
— Він не може сісти з Королем і наступною Королевою. Він слуга, — грубо сказав він.
Вона кивнула на нього несхвальний погляд з іншого кінця столу.
— Мені байдуже. Мені було достатньо придворного етикету. Якщо я хочу раз у житті сісти й поїсти зі своїм другом, я це зроблю, — вона обвела рукою Артурові покої. — Крім того, хто нас побачить?
Артур насупився.
— Нам також не слід мати приватні вечері без шаперона, — пробурмотів він. — Твоя репутація…
Ґвіневра хихикнула, але це був гіркий сміх.
— Ах, так. Моя репутація, — вона похитала головою. — Ти, так само як і я, добре знаєш, що немає нічого, що я могла б сказати чи зробити, що зробило б мене достатньо пристойною для деяких із цих лордів. Я зіпсована своїм низьким походженням. Чи має значення, що вони знають, що я проводжу час у твоїх кімнатах перед шлюбною ніччю? Нехай думають, що ми валяємося в простирадлах!
— Будь ласка! Не будь грубою, Ґвіневро, — насварив її Артур.
— О, це я груба? — повторила Ґвіневра, і її голос прозвучав нехарактерно для неї різко. Почувся звук шкрябання дерева по каменю, й із запізненням Артур побачив, як вона відставила ногою стілець поряд із собою. — Сідай, Мерліне, — сказала вона, не відводячи очей від Артурових, і на її обличчі був написаний виклик. — Ходи сюди й розділи з нами вечерю.
Артур глянув на Мерліна, який не зробив жодного руху, аби сісти, й кусав губу, кидаючи на Артура насторожений погляд.
— Мерліне, — повторила Ґвіневра. — Будь ласка, сядь з нами.
Мерлін зробив крок назад.
— Мабуть, мені слід піти, — тихо сказав він. — Вам, здається, варто дещо обговорити.
— Ні, залишайся, — відповіла вона в ту же мить, коли Артур сказав: — Так, мабуть, буде краще, Мерліне.
Мерлін скривив вуста, але вперше послухав свого Короля й швидко пішов до виходу через передпокій.
На протилежному кінці столу Ґвіневра склала руки на грудях. Вона напружила щелепу так, як обожнював Артур, навіть якщо знав, зараз потрапить під її гнів.
Він зітхнув.
— Що таке, люба?
Ґвен пирхнула.
— Не «любкай» мені. Цього було достатньо. Коли ти припиниш ставитися до Мерліна як до бруду?
Артур поглянув на тарілку.
— Я нічого такого не роблю.
— Якщо я ще раз почую, як ти наголосиш на його посаді слуги, я закричу, — огризнулася вона. — Я була служницею, Артуре. І я завжди залишуся служницею у своєму серці, не важливо, скільки гарних суконь ти мені купиш, і в цьому немає нічого поганого.
— Я ніколи такого не казав, — відповів Артур і здвинувся на стільці.
— Але ти так думаєш! — продовжила Ґвіневра, і її вже, очевидно, було не зупинити. — Я бачу, як ти дивишся на нас тепер, коли ми з тобою заручені. Я бачу твій несхвальний погляд, коли я смію розділити жарт зі своїм другом. Ти хочеш, щоб я трималася від нього подалі, не правда ж? Ти хочеш, щоб я відрізала всі кінці й грала твою ідеальну маленьку королеву.
Артур стиснув вуста разом, відчуваючи, як у грудях розлився тупий біль.
— Ні, — заперечив він.
— Ні? — повторила Ґвен. Для неї було незвично з когось глузувати, але її голос став беззаперечно гострим, що ранило Артура зсередини. — Тоді ж що, заради бога, ти робиш, коли відштовхуєш його від мене? Чому він навіть не може сісти тут з нами, за зачиненими дверима кімнати, і повечеряти з нами?
— Це недоречно, — слабко спробував посперечатися він, усе ще на неї не дивлячись.
— Є повно людей, які вважають мене недоречною, — заперечила Ґвен у відповідь. — Є також повно людей, які вважають простолюдинів, які стають лицарями, недоречними. І все ж тебе це не зупинило від того, щоб залицятися до мене чи посвятити мого брата, — вона різко видихнула, напевно, усвідомлюючи, що заганяла себе в стан щирого роздратування. Коли вона знову заговорила, вона помітно пом’якшилася: — Чому Мерлін інший? — спитала вона.
Артур заплющив очі, стискаючи й розтискаючи кулаки на колінах, коли в його горлянці почали штовхатися зрадницькі слова, які загрожували вилитися в рот і крізь вуста.
— Чому, Артуре? — вимагала Ґвіневра.
— Тому, що я кохаю його! — він відкинув голову, коли заговорив і слова виривалися з нього в одному грубому зізнанні. — Я кохаю його, Ґвіневро! Ось чому він інший.
Її очі розширилися.
— Що?
— Я кохаю його, — повторив він, на мить охоплений шаленим поривом від того, що нарешті сказав це вголос. — Я кохаю його так само сильно, як люблю тебе. І я хочу його. Я хочу його, але також хочу тебе, і це зводить мене з глузду!
— Ти кохаєш його? — повторила Ґвіневра.
Артур різко встав, ледь не перекинувши стілець в процесі.
— Так! — вигукнув він і почав крокувати кімнатою, активно жестикулюючи, коли заговорив: — Я кохаю його. Я завжди кохав його. Як я міг не кохати? Він — усе, що є хороше й добре у світі. Він був моїм першим справжнім другом, першим, хто не боявся казати те, що хотів; першим, хто лаяв мене за те, яким придурком я був!
— Але я не можу мати його! Не можу, бо я обрав тебе. Я вибрав тебе, тому що кохаю тебе теж! Тому що для мене ти така ж цінна, як і він, така ж важлива. І це не так легко, як каже Ґвейн! Я не можу просто взяти й мати вас обох, так не робиться, не тут, не в Камелоті, і я…
Він затих, коли перед ним з’явилася Ґвіневра.
— Ш-ш, Артуре, будь ласка, усе добре, — сказала вона й взяла одну з його рук.
І тільки тоді він усвідомив, що почав плакати. Це було дивно. Він не почувався сумним чи злим. Якщо відверто, він відчував полегшення, звільнення від тягаря, що його виношував місяцями. Роками, якщо він буде чесним із собою.
Він швидко витер вільною рукою сльози зі щік.
— Вибач, — сказав він, жахливо принижений, намагаючись взяти себе під контроль. — Вибач, — він зробив ще один глибокий вдих, вгамовуючи себе, і затим глянув на Ґвіневру. У її очах не було нічого, окрім любові й ніжності, і він одразу почув себе зім’ятим. — О, Ґвіневро, мені так шкода, — його голос зламався. — Я ніколи не мав на увазі…
Вона прийняла його в міцні обійми, й Артур відпустив це, всього на декілька митей, притуляючись до неї та тремтячи в її руках, коли весь накопичений стрес раптово покидав його тіло. Коли він відсторонився, почуваючи себе легше, ніж за останні тижні, Ґвіневра всміхалася.
— О, Артуре, — вона зітхнула, спостерігаючи, як він витирав обличчя рукавом. — Як довго це тривожило тебе?
Артур мовчки похитав головою.
— Сідай, — лагідно сказала вона. — Попий. Я зараз піду й приведу Мерліна.
Артур кліпав на неї очима.
— Що? Навіщо?
— Не думаєш, що йому слід взяти участь у цій розмові? — Ґвіневра штовхнула його до обіднього столу. — Сідай. Я зараз прийду.
Перш ніж Артур міг щось сказати, вона вже пішла. Він вдивлявся в її спину й, впіймавши останню сльозу долонею, сів на стілець з тремтячими ногами.
Боги, він що, щойно дійсно зізнався Ґвіневрі у своїх почуттях до Мерліна — і плакав через це? Що з ним трапилося? Який він був король, ось так показавши слабкість, втративши контроль?
До того часу як він почув кроки двох пар ніг, він уже сидів зсутулившись на стільці, сховавши пальці у волоссі. Він підняв очі й побачив Ґвіневру та Мерліна, які стояли перед ним. Ґвіневра досі посміхалася, але Мерлін витріщався на нього з широко розплющеними очима.
— О боги, — сказав він до неї, очевидно вражений плямистим обличчям та червоними очима. — Ти не перебільшувала.
Артур відвів погляд, випрямився на стільці й склав руки на грудях. Через мить Мерлін уже сидів перед ним, поклавши руки на Артурові коліна.
— Те, що сказала Ґвен, це правда?
Артур стиснув вуста. Він знав, що поводився як дитина, але він би точно не зміг повторити нічого з того, що сказав Ґвіневрі, без того, щоб знову не зганьбити себе.
— Артуре, — закликав Мерлін і стиснув його коліна. — Це правда? Ти кохаєш мене?
Це, дуже ймовірно, було найгірше зізнання в коханні в історії, але все, на що спромігся Артур у відповідь, це напружений кивок, дивлячись у стіну навпроти.
Мерлін, одначе, здавалося, був не проти. Він видав звук, схожий на щось середнє між уханням і схлипом, і затим він опинився на Артурових колінах, його руки обгорнулися навколо Артурової шиї, а обличчя заховалося в його волоссі.
— О, дурна, дурна ти людина! — пробурмотів він. — Дурна, благородна, чудова, вперта дуполюдина!
Проти волі Артур розсміявся. Його руки піднялися самі по собі, й ось він ховав своє обличчя в Мерліновій хустці, вдихаючи знайомий запах висушених трав і мастила для полірування, і ледь знову не почав плакати.
— Як довго ти збирався приховувати це від нас? — відчитував його Мерлін, одночасно тримаючи його так міцно, що ледь не душив його. — Ти дійсно найбільший йолопень в Камелоті!
— Це не справжнє слово, — пробурмотів Артур у шийну хустку Мерліна.
— Ха, — сказав Мерлін і відсторонився. — Надолобень, — гаряче додав він і затим нахилився, щоб поцілувати.
Насправді це було цьомкання, швидкий дотик губ, від якого вони обидва затремтіли, як дівчата. Вони ніколи цього не робили. Вони ледь обіймалися до цього. Потім, так само швидко, як сів, Мерлін встав із його колін, і вони обидва ніяково прочистили горлянки.
— Дуже мило, — сказала Ґвіневра веселим тоном. — Мушу сказати, приємно нарешті бачити, як ви обіймаєтеся, а не кидаєте один одному в голову речі, — вона підняла брову. — Хоча вам варто попрацювати над ніжностями.
— Навіщо? — кинув у неї Мерлін, і його дискомфорт швидко сховався за посмішкою. — Коли качаноголовий і королівський придурок так ідеально підходять?
— О, ходи сюди, дурнику, — Ґвіневра засміялася й розкрила руки.
Мерлін, одразу підійшовши ближче, розтанув у її обіймах і зсутулився, щоб вона змогла поцілувати його волосся.
— Ґвіневро, — хрипко сказав Артур, спостерігаючи за ними. — Мерліне. Ви… — він зупинився, не в змозі сказати вголос безлад з непослідовних думок, які роїлися в його голові.
— Дуже щасливі? — закінчила Ґвіневра. — Так, ми щасливі.
Мерлін не зробив жодного руху, щоб відсторонитися від неї.
— Ніколи не був щасливішим, — підтвердив він.
Артур похитав головою на їхню відповідь.
— Ми не можемо просто… нам треба поговорити про це.
Мерлін усміхнувся до нього, і в його усмішці був натяк на пустощі.
— Тоді говори, — сказав він, притискаючись до Ґвіневри. — Я слухаю.
Артур кинув на неї безпомічний погляд, і вона, на щастя, пожаліла його. Вона ніжно відсторонилася від Мерліна й, взявши його руку, потягнула до столу.
— Отже? — лагідно почала вона, коли вони втрьох сіли.
Артур подивився у простір між ними двома. На деяку мить він завагався й до нього підкралися сумніви. Вони не могли… їм не слід було… так не робилося. Але десь у люблячих Мерлінових очах і теплій усмішці Ґвіневри він знайшов сміливість без того, щоб приховати чи запнутися, сказати:
— Я кохаю вас. Кохаю вас обох.
— І ми кохаємо тебе, — тихо відповів Мерлін і затим кинув погляд на Ґвіневру. — Та один одного.
— Ми втрьох кохаємо один одного, — підсумувала Ґвіневра. — Подивіться, як нам пощастило.
Артур не міг не всміхнутися від того, якою щасливою вона звучала, але його досі гризли сумніви, такі ж сильні.
— Але я одружуюся з Ґвіневрою, — нагадав він.
— Це так, — сказав Мерлін. — Хоча я не дуже розумію, у чому тут проблема.
— Проблема в тому, що вона буде королевою, я буду королем, а ти… ну, — Артур запнувся й махнув рукою.
— А я буду вашим слугою, — погодився Мерлін і звучав незворушним від цього факту.
— Як це справедливо? — спитав Артур.
— Не справедливо, — заговорила Ґвіневра.
— І все ж таки я не проти, — відказав Мерлін. Коли Ґвіневра відкрила рот, щоб заперечити, він сказав: — Правда, Ґвен, — і кинув погляд на Артура. — Можливо, одного дня, ти зможеш це змінити. Але зараз? Ви й так зайняті через весілля. Ти справді хочеш боротися з лордами на два фронти?
— Я міг би зробити тебе свого роду другим консортом, — запропонував Артур, дуже добре знаючи, що це було не так просто. Це була не Мерсія. Ніколи не було прецедентів для такої позиції.
— Мені це не потрібно, — твердо сказав Мерлін. — Я щасливий там, де я є.
Артур похитав головою.
— Це не дуже правильно, — сказав він трохи безнадійно.
— Слухайте, — почав Мерлін, але ось він уже смикав свій рукав. — Усе по черзі. Я тільки зараз дізнався, що марно страждав через закоханість у тебе, і все виявилося навпаки. І що мені також не потрібно почуватися винним за свої почуття до Ґвен. Чи не ми можемо просто… трохи спробувати це? Побачити, як ми підходимо один одному, ми втрьох, перш ніж зробимо це офіційно?
Ґвіневра потягнулася й потерла рукою Мерлінову щоку.
— Ти справді будеш не проти? З тим, щоб ховатися в тіні?
Мерлін по-дивному розсміявся.
— О, ти й гадки не маєш, — похмуро сказав він і відвів погляд.
Артур насупився.
— Що ти маєш на увазі? — спитав він.
Мерлін похитав головою.
— Не сьогодні, — пробурмотів він. — Є дещо, що я маю сказати вам обом, але… будь ласка, не зараз, — він підняв очі, і вони блищали такою емоцією, що її Артур ніколи б не розшифрував. — Чи можу я просто… ми могли б просто насолодитися цим моментом? Я так довго чекав на це…
Від звуку надірваного голосу Мерліна в Артура сіпнулося серце. Він не міг не вдатися до питання, яку таємницю тримав у собі Мерлін. Хоча, якщо подумати: хто він такий, щоб засуджувати? Він сам деякий час приховував в собі досить велику таємницю.
— Тоді ми не будемо поспішати, — поступився він, і Ґвіневра, кивнувши, нахилилася, щоб поцілувати Мерлінову щоку.
Мерлін поглянув на Артура, усміхаючись.
— Добре, — сказав він. — Тому що я б дуже хотів знову тебе поцілувати. Й обійняти. І сказати тобі, що я кохаю тебе. Тому що це правда. Я кохаю тебе, — він поглянув на Ґвіневру. — І я кохаю тебе, — затим він захихотів, видаючи чудовий звук, як дитина. — О, будь ласка, хіба це не чудово?
— Це ідеально, — погодилася вона.
Артур поглянув на обох: рука Ґвіневри погладжувала волосся Мерліна, рука Мерліна простягнулася вперед, поки не лягла на коліно Ґвіневри, — і він раптово наповнився таким щастям і ніжністю, що не був досить впевнений, чи готовий він ще продовжити приниження й знову заплакати.
«Я можу мати це, — подумав він. — Я можу мати обох».
— Так, — сказав він і потягнувся, щоб схопити руки обох. — Досить ідеально.