Chapter Text
Субота, 7 серпня, 1971 р.
Він прокинувся у темряві. У маленькій кімнаті, куди вони його помістили, було дуже жарко на початку серпня. Хоча він припускав, що це могла бути й гарячка. На наступний ранок у нього завжди була висока температура. Раніше його садили у кімнату з вікном, але кілька місяців тому він зміг розбити одне з них, і якби на ньому не було ґрат, то він би втік. Він чув, як вони говорили про те, щоб почати зв'язувати його, коли він подорослішає. Він намагався не думати про це.
Він пам'ятав відчуття голоду, таке сильне, що воно перетворювалося на лють. Він пам’ятав, як годинами вив і ревів, знову і знову кружляючи по кімнаті. Може, його сьогодні відпустили б з уроків, і він міг би поспати? Зараз все одно були літні канікули, і несправедливо, що він змушений був робити уроки, коли всім іншим хлопцям було дозволено цілими днями лежати, грати у футбол і дивитися телевізор. Сівши, він обережно потягнувся, звертаючи увагу на кожний болючий відгук і хрускіт у суглобах. За лівим вухом був свіжий слід від кігтів, а також глибокий укус на правому стегні.
Він потер рукою шкіру голови, де його волосся було збрито дуже коротко й щетинилося на пальцях. Він ненавидів це, але кожен хлопчик у дитячому будинку мав таку ж саму коротку зачіску. Це означало, що коли їм дозволяли піти гуляти у місто на вихідних, усі знали, що вони хлопчики з Сент-Едмунда – у чому, мабуть, і була суть. Торговці знали, на кого звертати увагу. Не те щоб самі хлопці робили щось, щоб змінити це упередження. Їм дуже часто казали, що вони покидьки суспільства, залишені та небажані – то чому б не спричинити невеликий хаос?
Ремус почув кроки в кінці коридору. Це була Наглядачка. Він відчував її запах, чув биття її серця. Його почуття завжди посилювалися після кожного з епізодів. Він підвівся, обгорнувши ковдру навколо себе, попри спеку, і поплентався до дверей, щоб уважніше прислухатися. Вона була не сама, з нею був чоловік. Він пахнув старістю і якось... по-іншому. Густий залізний запах, який трохи нагадав Ремусу його батька. Такий запах мала магія.
— Ви впевнені, що це варте вашого часу? — запитала Наглядачка незнайомця. — Він справді один із наших найгірших випадків.
— О так, — відповів старий. Його голос був насиченим і теплим, як шоколад. — Ми повністю впевнені. Тут ви тримаєте його під час..?
— Його епізодів, — Наглядачка закінчила своїм різким гугнявим голосом. — Для його ж безпеки. Він почав кусатися з минулого дня народження.
— Зрозуміло, — чоловік відповів скоріше задумливо, ніж стурбовано. — Чи можу я запитати, міс, що ви знаєте про недугу цього молодого чоловіка?
— Все, що мені потрібно знати, — холодно відповіла Наглядачка. — Він тут з п'яти років. І він завжди був проблемою – не тільки тому, що він один із ваших.
— Один із наших? — чоловік відповів спокійно і незворушно. Наглядачка знизила голос майже до шепоту, але Ремус усе ще чув.
— Мій брат був таким як ви. Звісно, я не бачила його багато років, але він іноді просить мене про послуги. Сент-Едмунд — дуже особливий заклад. Ми готові до проблемних ситуацій, — Ремус почув брязкіт ключів. — А тепер дозвольте мені оглянути його спочатку. Він часто потребує бинтування. Я не знаю, чому ви взагалі хотіли побачити його саме після повні, якщо ви вже все знали.
Старий чоловік нічого не відповів, і Наглядачка пішла до кімнати Ремуса, було чути як її лаковані підбори стукали по кам’яній підлозі. Вона тричі постукала у двері.
— Люпине? Ти прокинувся?
— Так, — відповів він, міцніше загорнувшись у ковдру. Вони знімали з нього одяг, щоб він його не порвав.
— Так, Наглядачко, — виправила його жінка з-поза дверей.
— Так, Наглядачко, — пробурмотів Ремус, коли ключ повернувся в замку і він зі скрипом відчинився. Двері були звичайні дерев’яні, і він знав, що міг би легко рознести їх під час епізоду, але після інциденту з вікном вони були покриті сріблом, від одного тільки запаху якого його нудило. Двері відчинилися. Світло влилося, наче потік води, і він дико закліпав очима. Коли Наглядачка увійшла до кімнати, він автоматично відступив на крок.
Ця жінка чимось нагадувала птаха, загострена, з довгим тонким носом і темними очима-намистинками. Вона дивилася на нього насторожено.
— Цього разу потрібні бинти?
Він показав їй свої рани. Вони більше не кровоточили, він помітив, що травми, які він завдавав собі, хоч і були глибокими, заживали швидше, ніж будь-які інші порізи та подряпини, йому навіть не потрібні були шви. Однак шрами ніколи не зникали й залишалися сріблястими лініями на його тілі. Наглядачка стала перед ним навколішки, змочила рани антисептиком і загорнула у сверблячу марлю. Зробивши це, вона подала йому його одяг, і він швидко одягнувся навпроти неї.
— У тебе відвідувач, — сказала вона нарешті, коли він натягнув футболку через голову. Вона була сіра, як і весь їхній одяг.
— Хто? — запитав він, дивлячись їй в очі, бо знав, що їй це не подобається.
— Вчитель. Він тут, щоб поговорити з тобою про школу.
— Не хочу, — відповів він. Він ненавидів школу. — Скажіть йому, щоб йшов геть.
Наглядачка смикнула його за вухо. Він цього очікував, а тому не здригнувся.
— Поменше базікай, — огризнулася вона. — Ти зробиш, як тобі скажуть, або я залишу тебе тут до кінця дня. Давай, пішли! — вона схопила його за руки й потягнула вперед.
Він спохмурнів, думаючи почати відбиватися від неї, але в цьому не було сенсу. Вона й справді могла знову замкнути його, до того ж зараз йому вже було цікаво подивитися на незнайомця. Особливо тому, що запах магії ставав дедалі сильнішим, поки вони рухалися темним коридором.
Чоловік, який чекав на них, був досить високим і одягненим у найдивніший костюм, який Ремус коли-небудь бачив. Це був оксамит темно-бордового кольору з вишуканим золотим орнаментом на манжетах і лацканах. Його краватка була темно-синього кольору. Мабуть, він справді був дуже старим – волосся в нього було біле, як сніг, він мав неймовірну довгу бороду, яка сягала його пупка. Незважаючи на дивний вигляд, Ремус не відчував до нього страху, як до більшості дорослих. Чоловік мав добрі очі й усміхнувся Ремусові з-за окулярів у формі півмісяців. Він простягнув руку.
— Містере Люпин, — тепло сказав старий. — Радий з вами познайомитися.
Ремус дивився, зачарований. Раніше ніхто не звертався до нього з такою повагою. Він почувався майже збентеженим. Він потиснув чоловікові руку, відчувши при цьому електричний опік, наче торкнувся кислоти.
— Добридень, — відповів він, витріщившись.
— Я професор Дамблдор. Хотів би дізнатися чи не будете ви проти трохи прогулятися зі мною по території? Сьогодні на диво чудова погода.
Ремус глянув на Наглядачку, яка кивнула. Це саме по собі було варте того, щоб поговорити про школу з дивно одягненим незнайомцем — вона ніколи не випускала його на вулицю під час повного місяця, навіть під наглядом.
Вони вдвох пройшли кількома коридорами. Ремус був упевнений, що ніколи раніше не бачив Дамблдора в Сент-Едмунді, але, здавалося, він точно знав дорогу. Коли вони нарешті вийшли надвір, Ремус глибоко зітхнув, тепле літнє сонячне світло омило його. «Територія», як назвав її Дамблдор, не була великою. Клаптик пожовклої трави, яку хлопці використовували для футболу, і невелика тераса внутрішнього дворика з бур’янами, що проростали крізь щілини в асфальті.
— Як ви себе почуваєте, містере Люпин? — спитав старий чоловік. Ремус мовчки знизав плечима. Він відчував те саме, що й завжди після повні. Біль і втому. Дамблдор не відреагував на його зухвалість, лише продовжував усміхатися, поки вони повільно йшли вздовж огорожі.
— Чого ви від мене хочете? — нарешті спитав Ремус, відкидаючи ногою камінь зі шляху.
— Я підозрюю, що ти вже маєш якісь здогадки, — відповів Дамблдор. Він поліз у кишеню й витяг коричневий паперовий пакет. Ремус відчув запах лимонних цукерок, і Дамблдор запропонував йому одну. Він взяв пастилку і почав розсмоктувати.
— Ви чарівник, — сказав він, прямо. — Як мій тато.
— Ви пам’ятаєте свого батька, Ремусе?
Він знову знизав плечима. Насправді він пам’ятав його не дуже добре. Єдиний спогад, який він мав про нього — це високий худорлявий чоловік в довгому плащі, який нависав над ним і плакав. Він припустив, що це було тієї ночі, коли його вкусили. А її він пам'ятав доволі добре.
— Він був чарівником, — сказав Ремус. — Він міг робити різні штуки. Мама була нормальною.
Дамблдор люб’язно посміхнувся йому.
— Це вам сказала ваша Наглядачка?
— Дещо — так. Дещо з цього я знав. Все одно він мертвий, вкоротив собі віку.
Дамблдор був трохи здивований цим, що не могло не сподобатися Ремусу. Це було предметом гордості — мати трагічну історію. Він рідко думав про свого батька, окрім думки про те, чи вбив би він себе, якби Ремуса не вкусили. Він продовжував.
— Мама ще не померла. Просто не хотіла зі мною жити. Тому я тут, — він озирнувся. Дамблдор зупинився. Тепер вони були на найвіддаленішому краю території, біля високої задньої частини огорожі. Там була незакріплена дошка, про яку ніхто не знав. Ремус завжди міг пролізти крізь неї та вийти на головну дорогу до міста. Він ніколи не мав якоїсь певної цілі, просто тинявся, чекаючи, поки поліція забере його та приведе назад. Це було краще, ніж нічого не робити.
— Вам тут подобається? — запитав Дамблдор.
Ремус пирхнув:
— Звісно, бляха, що ні, — він скоса подивився на Дамблдора, але той наче й не помітив його лайки.
— Ні, звісно, ні, — задумливо пробурмотів старий чоловік: — Я чув, що ви тут щось на кшталт порушника спокою, чи не так?
— Нічим не гірший за інших, — сказав Ремус. — Ми всі тут "проблемні хлопці".
— Так, я розумію, — Дамблдор погладив свою бороду, наче Ремус сказав щось надзвичайно важливе.
— Є ще цукерки? — Ремус з очікуванням простяг руку. Дамблдор протягнув йому весь пакет, і він не міг повірити своєму щастю. Старий був цілковитим дурнем. Цього разу він обрав льодяник, відчуваючи, як він хрускотить між зубами, наче скло, а шербет вибухає на його язиці, наче феєрверк.
— Знаєте, я керую школою. Тією самою школою, де навчався ваш батько.
Це спіткало Ремуса. Він ковтнув цукерку та почухав голову. Дамблдор продовжував.
— Це дуже особлива школа. Для таких чарівників, як я. І як ви. Чи хотіли б ви навчатися магії, Ремусе?
Ремус енергійно захитав головою.
— Я занадто тупий, — сказав він твердо. — Я вам не підійду.
— Я впевнений, що це зовсім неправда.
— Запитайте її, — Ремус кивнув головою назад у бік високої сірої будівлі, де чекала Наглядачка. — Навіть не вмію читати. Я тупий.
Дамблдор дуже довго дивився на нього.
— У вас був не дуже легкий початок життя, містере Люпин, і мені дуже шкода з цього приводу. Я знав вашого батька – лише трохи – але я впевнений, що він би не хотів... Ну, не будемо про це, я тут, щоб запропонувати вам щось інше. Місце серед таких як ви. Можливо, це навіть спосіб впоратися зі всім цим гнівом всередині вас.
Ремус дивився на нього. Яка різниця, був він у тому чи іншому дитячому будинку? Наглядачка ніколи не давала йому цукерок, і не пахла магією. Діти в школі Дамблдора не могли бути гіршими за хлопців Сент-Едмунда, а навіть якщо і були, то принаймні зараз він вже міг постояти за себе. Але. Завжди було «але».
— А як щодо моїх епізодів? — запитав він, склавши руки. — Я небезпечний, знаєте?
— Так, Ремусе, я знаю, — сумно відповів Дамблдор. Він дуже спокійно поклав руку на плече Ремуса. — Подивимося, що ми зможемо придумати. Залиш це на мене.
Ремус струснув його руку й почав діставати ще один лимонний льодяник. Вони мовчки повернулися до будівлі, обидва задоволені тим, що тепер зрозуміли одне одного.