Chapter Text
Чомусь правильні думки приходять уже після того, як можуть стати в нагоді, а дзвін самозбереження починає деренчати вже після того, як небезпека наздогнала повною мірою і навіть примудрилася встромити ікла в м'яку плоть.
Усвідомлення того, що «останнє завдання» могло виявитися пасткою ― те, що воно скоріш за все виявиться пасткою ― чомусь прийшло тільки зараз, коли ця пастка вже захлопнулась.
Діб відчував розчарування: по-перше в собі, що він взагалі купився на все це, по-друге, що прибрати його відправили навіть не якогось монстра, а декількох відморозків з карикатурно великими кулаками та відсутньою шиєю, прихованою за прямокутними підборіддями.
Але це все ще спрацювало.
Громили знали свою справу, хоч і не особливо церемонилися: ніякого драматичного викрадення чи пояснення власних планів, лише що йому «передають вітання», і темне підворіття.
З іншого боку, будь-яка обережність виявилася б надмірною: серед ночі в таких провулках все одно не можна було знайти свідків, а будь-який випадковий перехожий намагався якнайшвидше забратися від сцени розправи, полохливо відводячи погляд в інший бік.
Діб ледь відчував, як по підборіддю тече власна тепла кров ― вся права сторона обличчя оніміла від болю після кількох перших ударів. Він вже був на межі втрати свідомості, тому і пульсацію в вивернутих суглобах рук він зараз відчував приглушено, ніби вона надходила здалеку…
Але навіть в такому стані він все ще розумів, якої помилки припустився. Він міг би взяти з собою когось з роботів Зіма (тобто Мінілося, звичайно що Мінілося), але Діб все ще не довіряв Зіму достатньо, щоб залишати його наодинці з незліченною кількістю небезпечних предметів (найнебезпечнішим з яких був він сам). Коли він повернувся до кімнати, той вже спав, притискаючи подушку Діба до себе ― і все ж залишати його без нагляду хлопець побоявся. Так що він просто залишив одяг біля нього на ліжку і коротку записку, що скоро повернеться…
…і тільки тепер у хлопця промайнула думка, що це він міг бути зараз там, вдома, замість тієї подушки ― а не вмирати тут в підворітті від рук громил.
Ще один удар змусив його свідомість повернутись сюди, в теперішнє ― більше була дуже тверезящою ― нижню частину живота немов заповнило гарячим цементом, а шлунок піднявся до самого горла, віддаючись там хворобливою пульсацією. На секунду Діб перестав вириватися, повністю дезорієнтувавшись у просторі, абсолютно впевнений у тому, що черговий удар розірвав щонайменше половину внутрішніх органів.
Його стряхнули перш ніж один з нападників схопив Діба за волосся, змушуючи хлопця підняти голову і сфокусуватись на його обличчі, теж не дуже цілому ― майже щоденні битви з монстром з космосу гарна форма загартовування і тренування можливості постояти за себе. Але їх було троє, і в них був чіткий план і напад з засідки ― і…
Ніж?!
Так, вони явно підійшли до моменту, коли планували закінчити своє завдання.
Діб навіть не встиг злякатись, побачивши відблиск ліхтаря на гострому лезі ― бо через секунду повітря струсонув гучний вибух і електричний тріск.
Провулок на мить висвітлився яскравим світлом, ніби самі небеса вирішили покарати неугодних блискавкою ― чоловік здивовано видихнув, навіть не встигнувши закричати, і з кінематографічною грацією повалився на землю, здригаючись в конвульсіях.
― А тепер слухайте сюди, жалюгідні земні свині.
Такому тону могла позаздрити навіть Газ, і Діб мимоволі відчув тремтіння, що спустилося від шиї до самого основи хребта ― в голосі була надто висока концентрація нестримної отруйної злості. І лише знайоме звернення могло видати особистість таємничого рятівника, який з'явився так вчасно.
«Зім?»
Але слухати заздалегідь припасений монолог вони не збирались ― забувши про своє завдання, свою жертву і навіть свого колегу, громили синхронно кинулися вперед. Зім переступив з ноги на ногу, вибираючи більш стійку позицію ― але замість бійки, один з чоловіків просто відштовхнув його в сторону.
Вони просто тікали.
Зім не втримався на ногах, але він не впав, він приземлився на землю, кожен його рух був відтренерований, коли він, лежачи, вистрелив втікачам у спини ― і попав точно в ціль. Люди повалились на асфальт, їх трясло від електричного струму ― але криків не було, якщо не вважати такими симфонію з приглушених хрипів.
Тільки після цього Зім піднявся на ноги: йому знадобилась допомога металевих кінцівок, але він все ще виглядав неймовірно. Він повернувся до Діба, тримаючи в руках зброю, і хай навіть дуло її було направлено в бік, той на секунду злякався, дійсно злякався. Це не був Зім, той, кого він знав всі ці роки, в його позі не було показності, він не гиготів над власною перемогою, це не був Зім ― це був іркенський солдат, еліта, завойовник, натасканий з самого народження лише на одне ― нищити все живе. Цієї миті вистачило, щоб Діб зрозумів, наскільки йому пощастило всі ці роки тому, наскільки Землі пощастило, що Зім ― це Зім, а не будь хто інший і режим справжнього воїна у нього включався так само випадково, як і перехід ДІРа до ЗІРа і навпаки.
Зім все дивився на нього цим вбивчим поглядом, і Діб розумів, що будь яка фраза могла додати його до кількості жертв, що валялись на землі, хоча він навіть не міг зрозуміти, чому саме.
― Він... вони мертві? ― Діб обережно піднявся на ноги, про що миттєво пошкодував, і сперся на стіну.
Він загальмовано стер кров тильною стороною долоні, язиком перевіряючи, чи всі зуби залишились на місці. Хлопець скривився: усю нижню щелепу, на яку припав перший удар, біль ніби з'їдав зсередини. Іншою рукою він обійняв себе за живіт, намагаючись визначити, скільки ребер йому встигли зламати.
― Зіме?.. ― покликав він, коли пауза затягувалась.
― Без свідомості. Можливо, якась земна тварина їх з'їсть. Нехай валяються, ― його плечі опустились, і прибулець нарешті опустив зброю дулом униз, більше не тримаючи її напоготові.
― Ти… ти мене врятував.
― Ти врятував Зіма, коли той потребував допомоги, ― відчеканив той, все ще виключно професійним тоном, від чого шкіра Діба покрилась сиротами. Він відчайдушно не розумів, що такого могло статись, що викликало у Зіма подібну реакцію.
― Зім послав координати твоїй сестрі, вона викликала ваші урядові штуки, які допомагають людям в цих ситуаціях.
Шок трохи відійшов на задній план, і на голову Діба одразу цілою зв'язкою обрушилися інші питання, які він мав намір поставити ― але перший невпевнений крок назустріч викликав незадоволене гарчання.
― Не підходь! ― після другого кроку Зім знову підняв зброю, тепер направивши її на хлопця, хоча вони обидва знали, що пострілу не буде ― але попередження було більш ніж очевидним.
― Чому ти?.. Як ти взагалі мене знайшов?
― Як ти міг так вчинити?! ― замість відповіді вигукнув Зім. Вільна рука його лягла на горло, і наступні слова були вже тихіші, але все ще повні емоцій. ― Як ти міг мене покинути?
― Що?!
― Ти кинув мене! Ти покинув Зіма, бо вважаєш його слабким! Мене слабким! Я ― Зім! Так, я більше не завойовник, так, моя місія провал, але… але… я думав… що ти… що ми… А тепер ти йдеш і б’єшся з новими противниками?!
― Що?! Я не… Вони намагалися мене вбити!
― Ось, ти сам це визнаєш!
― Почекай… ти… ти ревнуєш?
Але Зім не став чекати, він тільки розізлився ще більше.
― «Від тебе я рятував Землю»?! ― викрикнув Зім, знов позабувши про своє хворе горло. ― І що тепер, ти знайдеш нову ціль, нового ворога, покинеш Зіма?! Я не слабкий! ― в пориві істерики він вдарив по смітнику кулаком, залишивши на тому величезну вм’ятину.
О так. Сила поверталась до нього дуже швидко.
― Ти ― єдина причина, чому Зім застряг тут! Єдине, що було справжнім увесь час! І ти так поводишся! Та як ти смієш?! Може Армаді і не потрібна Земля, може Зім завоює її для себе, може це змусить Діба звернути свою увагу, а не боротись в якомусь підворітті з якимись людиськами, що не спроможні витримати найлегшого електрошоку?! Та Зім витримував більшу напругу, коли тренувався в дитячому садочку!
― Господи… ― тільки й вирвалось у Діба.
― Ти не маєш права! Ти просто!.. Ти просто не маєш права так робити! У тебе іркенські прапори по всьому травневому шляху, тому що ти мій! Моя людина! Моя!
На обличчі Зіма було так багато емоцій одночасно, і серце Діба просто не витримало.
Він обережно підтягнув його ближче за розтягнутий светр ― Зім послухався, наче це був якийсь прямий наказ, і нахилившись, накрив здивовано розплющені губи своїми.
Навіть незважаючи на біль, саме в ту мить тільки це було єдиною потребою.
Зім не виривався, навіть тоді, коли все закінчилося ― він просто залишився стояти там, вся ця буря емоцій на його обличчі просто зникла, він дивився на людину так, ніби щойно побачив. Але навіть в темноті провулку було помітно рум’янець на його шкірі, якій майже повернувся звичний насичений колір.
Безперечно хороший знак.
― Зіме, я не вважаю тебе слабким, ― Діб відчував, ніби йде мінним полем із зав'язаними очима, але все одно розумів, що повинен був сказати хоч щось. ― Я ніколи, ніколи, ніколи не недооцінював тебе чи твої плани, наскільки б дивними вони мені не здавались ― але я всього лише людина, що я можу знати про то, як працює твій мозок. І…. так. Я твоя людина. Я хочу бути твоєю людиною, і я хочу, щоб ти теж був моїм.
Зім просто кивнув, і його щоки стали ще темнішими. Більш того, Діб знов почув той самий звук, як коли вони обіймались в лабораторії, тільки тепер більш голосніше, ніби Зім не стримував себе, ніби це не була випадковість, а цілеспрямована дія.
― І я хочу сказати, що те, як ти розправився з цими покидьками… це найгарячіше, що я бачив за все своє життя. Я б хотів мати запис, тільки для того, щоб передивлятись це на повторі, серйозно.
― Найгарячіше?.. ― Зім трохи склонив голову набік.
― Я кажу, що ти дуже привабливий.
― О. Дякую. Ти… ти високий.
Дібу знадобилась секунда, щоб зрозуміти, що це була спроба Зіма зробити йому комплімент у відповідь.
― Дякую, ― він розчулено посміхнувся. ― Так… твій зір повернувся?
― Не повністю. Але ці люди ― прості мішені, вони величезні, як державний борг. Але навіть так Зім не певен, що зміг би влучити в них з першого разу, якщо б не допомога, ― Зім натиснув на якусь кнопку, і зброя в його руках перетворилась на Мінілося.
― Почекай… Мінілось завжди міг це робити?!
― А ти увесь час думав, що я зробив його як хатнього улюбленця? ― Зім притиснув робота до себе, такий милий, такий контрастуючий з тим солдатом, що тільки що вирубив трьох людей з цього самого робота, шо більше походив на дитячу іграшку.
Діб поклав руку йому на плече, просто, щоб ще раз доторкнутись до теплої зеленої шкіри. Зім не скинув її, просто подивився вгору, на обличчя людини, з цим самим незвичним виразом, в якому можна було вгадати щось близьке до ніжності.
― Так що… ти стежив за мною? ― Діб подивився на зелені обдерті ноги ― плата будь-якої, нехай навіть і інопланетної істоти, яка захотіла пройтися босоніж вузькими міськими вулицями.
― Давні звички.
― Твоя слина солодка на смак.
― А твоя ― гидка, і смердить як кукурудза! Але… Але Зім може звикнути до цього. І у нас ще є час, поки ми чекаємо на всі ті машини з мигалками.
Діб посміхнувся. Він вже чув далеке виття сирен, але незважаючи на біль йому хотілось, щоб цей їхній момент все ще незграбного і трохи болісного поцілунку ніколи не закінчувався.
Відносини з інопланетянином безперечно ставилися до категорії найвищої складності.
Але що у житті дається легко?