Work Text:
День, коли Мерлінові вдається пройти крізь дзеркало, — той самий день, коли Артур і Ґвен одружуються, і це, напевно, не є збігом. Це, зрештою, чарівне дзеркало, і має сенс, що його активують більше емоції, ніж намір, а в цю мить усе, чого бажає Мерлін, — це опинитися в іншому місці. Він торкається срібної рамки пальцями, відчуваючи по краях гудіння сили, і звертається до нього: «cy∂an».
Дзеркало підкоряється йому.
***
Світ всередині дзеркала ідентичний тому, що він щойно покинув, але деякі речі помітно відмінні. Замість червоного, герб Пендраґона тепер блакитний, дракон тиснений срібним, замість золотого. Артурові покої такі чисті, ніби не заселені, і Мерлін — із гіркотою — доходить до висновку, що його слуга в цій реальності повинен, мабуть, бути набагато більш ефективним, ніж у своїй Мерлін.
Що породжує інше питання: чи існує тут узагалі Мерлін? Чи є Артур його долею в кожному всесвіті чи тільки в одному із них?
Він дізнається відповідь, коли двері відчиняються й входить сам Артур. Мерлін не намагається сховатися, навіть попри те, що це не має сенсу. Немає доказів, що цей Артур знає його чи знає про нього, але він у будь-якому разі не вірить, що той завдасть йому болю. Тільки… це не Артур, чи принаймні не той щасливий король, якого Мерлін щойно залишив на святкуванні свого весілля.
Обличчя цього Артура старіше, покрите бородою, і на одній із його обвітрених щік видніється тонка смужка викривленого шраму. Побачивши Мерліна, він зупиняється й хапається за меч, але через мить розслабляється, впізнавши, і відпускає руку,
— Що ж, — починає він, — я мав би здогадатися, що це будеш ти.
Мерлін кліпає.
— Ти… Що?
— Не грай ідіота, тобі не пасує, — коротко каже той. Він рушає далі в кімнату, дозволивши дверям захлопнутися за собою, і Мерлін хоче сказати щось кумедне, типу: «не це ти сказав учора», але це не його Артур, і щось підказує, що той не в настрої для гумору. — Вони прислали тебе вбити мене чи це ще одне попередження, як у минулий раз?
Він торкається своєї щоки зі шрамом, коли це каже, майже усміхаючись, але усмішка не весела. Мерлінові погано. Не його чекає Артур — іншого Мерліна. Того Мерліна, який, очевидно, подарував йому цей шрам.
— Я тут не для того, щоб завдати тобі болю, — випалює Мерлін, перш ніж встигає добре подумати. — Клянуся, Артуре.
Той сміється.
— Вибач, я не впевнений, що вірю тобі, — він перетинає кімнату, щоб сісти за письмовий стіл, і широко проводить руками по дереву в удаваному терпінні.
Коли Мерлін не рухається, Артурів погляд загострюється, і в наступну мить у його руці опиняється меч, і лезо, мов оголені зуби, блищить у світлі вогню.
— Ти не Мерлін.
Мерлін хитає головою.
— Ні. Я не… той Мерлін, якого ти знаєш.
Артур схиляє голову.
— Той, якого я знаю?
— Це довга історія.
— Я нікуди не спішу.
І Мерлін розповідає. Артур не прибирає лезо, але слухає, і, коли Мерлін закінчує, пропонує йому сісти й наливає їм обом по келиху вина. Потім штовхає один в сторону Мерліна.
— Припустімо, я тобі вірю, — починає він. — Навіщо ти тут, якщо не вбити мене?
Мерлін робить ковток вина. Воно ледь розбавлене, майже в повну силу, і на його язиці квітнуть прянощі, насичені й густі.
— Мені було цікаво.
Артур дарує йому дивну, криву усмішку, ніби хоче сказати «я й не сумнівався», але не каже.
— Щодо чого?
— Можливостей, — він знизує плечима. — Тут усе інше.
Коли Артур натискає, Мерлін розповідає стільки, скільки сміє. Він намагається дотримуватися загальних фактів, але, коли згадує, що є Артуровим слугою, цей Артур вигукує від здивування.
— Досі?
— Уже багато років, — підтверджує Мерлін і дивиться на дзеркало-Артура. — Чи був він… чи був я?...
Артур відводить погляд.
— Деякий час.
— Тоді чому?...
— Я дозволив тобі — йому — піти, коли мій батько розкрив його магію. Він дозволив мені жити, коли друїди намагалися мене вбити, — його вуста кривляться. — Це було свого роду відплатою. Не багатьом із нас випадає другий шанс.
І в ту мить є щось у тому, як він дивиться на Мерліна, щось знайоме, і Мерлін думає, що може вгадати ще одну відмінність цього всесвіту від свого власного: у цьому всесвіті невзаємно закоханий не Мерлін.
***
І з цього місця все, здається, так просто. У цьому всесвіті Артура не так складно переконати, як могло б здаватися. Мерлін підозрює, що його виснажили роки очікування й надії, тож усе, що потрібно, це побіжний коментар, — пропозиція насправді, — і його пальці опиняються на Артуровій потилиці, перш ніж вони цілуються.
Артурів рот солодкий і наполегливий проти нього, занадто й недостатньо порівняно з тим, як він завжди мріяв. Він дозволяє йому притиснути себе до матраца й взяти себе, відчуваючи гаряче дихання короля на своїй потилиці, безсоромно вигинаючись до чужих поштовхів, ніби він благає, ніби він помре без Артура всередині нього. Бувають моменти, коли він майже переконаний, що так і є.
***
Після цього Артур знову розвертає Мерліна на спину й безпомилково знаходить ротом його вуста, навіть коли з нього витікають останні краплі оргазму. Його дотики м’які, майже ніжні, і Мерлін чіпляється за нього, не бажаючи відпускати, хоча знає, що в них мало часу.
— Залишайся, — шепоче Артур.
— Я — не він, — заперечує Мерлін, задиханий, і відчуває, ніби може зламатися від неочікуваної ніжності в руках Артура. — Я не… я не він.
— Ні, — тоді той дивиться на нього, проводячи кістками пальців по вилицях і до кутків його роту. Його очі складно прочитати в темряві. — Але знову ж таки, я — теж не він.